Вистава «Авангард програв», або Віталій Портніков VS Мирослав Скорик.

Дійові особи:

Elias Spricht (Ілля Разумейко) — композитор, музикант, автор опер, електронної та вокальної музики. Співзасновник OPERA APERTA, артдиректор PORTO FRANKO.
Роман Григорів — композитор, музикант, автор опер, камерних, вокальних та симфонічних творів, музики до вистав та кіно. Співзасновник OPERA APERTA. Засновник та президент PORTO FRANKO.
Золтан Алмаші — композитор, віолончеліст.

*І трохи душнільства від мене.
У мене одне питання — чому коли існує консенсус у культурній спільноті не колаборувати із росіянами, коли Андруховичу прилітає за Шишкіна, Куркову за Гессен, Карабіновичу та Лісовенко за кураторів з Гаражу, Портніков йде до «хороших» росіян? Ну хіба якщо відповідь — він не є культурою, йому можна, він пропагандист, пропагандує пропаганду (чи як він каже, журналіст, а не пропагандист), тому йому можна. До Віталія ставлюся із повагою, але бачу сильне протиріччя, особливо на хвилі захвату, яку він спровокував цим відео.

Фукусіма+ Текст Дмитра Зайця.

У японській мові термін «атомна енергія (генсирьоку)» зазвичай належить до мирного використання ядерної енергії, а термін «ядерна енергія (каку)» — до її використання у військових цілях. Тому в Японії, на думку філософа Йосіюку Сато, діють так, ніби «мирне використання» та «військове використання» ядерної енергії — це дві різні речі. У своїй статті він підкреслює, що насправді, це дві сторони однієї монети, точніше — однієї «сучасної» технології, створеної у ХХ сторіччі як зброя масового знищення. 

Читати

Вчора під час ротації на Харківському напрямку загинула парамедикиня, доброволиця батальйону «Госпітальєри» Ірина Цибух, про це повідомили на сторінці батальйону.

До повномасштабного вторгнення дівчина була менеджеркою реформи Суспільного, також реалізовувала освітні проєкти у віддалених селах Донеччини й Луганщини. На початку вторгнення дівчина зайняла позицію старшої екіпажу в «Госпітальєрах».

«Прожити цей період в якихось подорожах, університетах, навчальних програмах, обмінах і так далі, звичайно, цікаво і було б непогано, але ніхто у світі з молодих людей немає спроможності виборювати власну свободу», — розповідала раніше Ірина в інтерв'ю Суспільному.

Вичитав у Грицаковій книзі про Франка, що він замолоду захоплювався Оґюстом Контом, проте жодної згадки про Шопенгавера. І от немає у нас повної академічно упорядкованої збірки творів Франка, щоби це якось самостійно верифікувати. Тобто ми не можемо нормально видати свого класика, який перебував у живому прямому (мови знав, і то не одну) діалозі з сучасною йому європейською культурою ХІХ століття. Бо ж упорядники творів Франка повинні в ерудиції йому не поступатися: і мови треба знати, і про що “тріщали” у ХІХ столітті, а у нас здебільшого (кілька винятків маємо) нашою літературою на академічному рівні опікуються люди, які українську та російську знають (ну, може, ще польську й трохи англійську). От звідси ж і береться той нудний, дебільнуватий, рустикальний образ нашої культури ХІХ століття.

Вже в цю суботу, 1 червня, відкриваю сцену Ангар на масштабному мультижанровому фесті Брудний Пес - рівно о 14:00 в небо попливуть звуки, біти та голоси відібрані мною для цього неймовірного, дводенного дійства.

Приходьте обов'язково и ми разом відкриємо двері на іншу сторону літа 2024

Квітки

До зустрічі - Кирилівська, 71 (клуб Келлер)

А тим, хто сумнівається, що саме сталося у 2014 році в Києві, філософ радить подивитися документальну стрічку "Майдан" свого давнього приятеля Сергія Лозниці.
"Звісно, це було заплутане народне повстання - були ліві, праві, було все, ціла культура. Але ні, це точно не було повстання НАТО або навіть нацистів. Це було одне з небагатьох справді народних повстань".

—
"Я вже втомився від пройдисвітів, які кажуть, що мир - це найвища цінність, що "Путін хоче миру в Україні". У певному цинічному сенсі - так, бо "мир" - це коли він [Путін] контролюватиме всю Україну.
Окупанти в якомусь цинічному сенсі завжди хочуть миру. Вони хочуть миру, а це означає, що "ми це окупуємо, це наше, ми хочемо миру".

Чи хотів Гітлер миру у Франції, коли вона окупувала її в 1940 році? Звичайно, він хотів миру. Тому що мир для нього означав - "я можу в мирі експлуатувати Францію".

—
Даючи оцінку нинішньому політичному та ідеологічному лідерству Кремля, Жижек неодноразово вживає термін "неофашизм".

Славой Жижек: "Я завжди ненавидів Достоєвського".

Жижек – культова фігура філософії та живий класик психоаналізу.

Він поспілкувався з ВВС Україна про відповідальність російського суспільства за війну, кенселінг російської культури та враження європейців від українців на Tesla.

Дмитро Удовиченко виграв Queen Elisabeth Competition. Український скрипаль взяв головний приз у день свого 25-річчя — премію королеви Матильди. Завдяки цьому він даватиме концерти у Бельгії та за кордоном.

Дмитро Удовиченко навчався у Харківському музичному ліцеї в Людмили Вареніної та в Університеті мистецтв Фолькванг у німецькому Ессені в Бориса Гарлицького.

Проте, ця подія повʼязана зі двома скандалами. Один явний, приємний. Другий трохи непомітний та неприємний.

🌞Перший — Дмитро демонстративно не потиснув руку одному з членів журі – росіянину Вадиму Рєпіну.

🌚Другий — у фіналі Дмитро зіграв Шостаковіча (ну і плюс Тьєррі Ескеш, але це суто для точності).

Щодо цього є дуже важлива і цікава дискусія під постом Лізи Сіренко, співзавносниці @theclaquers та Program Officer у Goethe-Institut Ukraine. Що таке індустрія класичної музики, що там відбувається, як вона влаштована, роль та можливості українських музикантів та музики у ній.

Взагалі, мені здається, у культурній сфері стільки срачів, які виходять із чорно-білої логіки (правильно-неправильно), що треба започаткувати нову, небінарну систему:

🟦 Сині діячі та діячки — ті, що зробили дещо визначне, але щось (або все) неправильно з точки зору публіки.
🟨 Жовті діячі та діячки — ті, що зробили небагато, але тому нічого неправильного не зробили.
Та 🟨🟦жовто-блакитні діячі та діячки, які роблять значні речі, при тому ідеально з точки зору коментаторів широкого та професійного загалів (цікаво, чи будуть такі).

—
Queen Elisabeth Competition - щорічне змагання класичних музикантів у Брюсселі, Бельгія. Заснований у 1937 році, воно стає, так би мовити, трампліном для молодих скрипалів, піаністів, співаків і віолончелістів, що дає великий поштовх до міжнародної кар'єри. Конкурс має на меті, перш за все, бути посередником між цими молодими музикантами та великими світовими музичними майданчиками.

Наскільки я розумію, подібні конкурси у класичній музиці — це паралельна гілка із власне концертною діяльністю. Вони відкривають карʼєрні можливості, але, наскільки я чув, також накладають відбиток на виконавцях, якщо конкурсами зловживати, бо для вигравання треба передусім техніка, яка відрізняється від того, що потрібно для виконання творів на публіку (виправте у коментарях, знавці та знавчині).

У фортепіанній і скрипковій номінаціях Конкурс королеви Єлизавети був відзначений значними успіхами радянської виконавської школи. Цікаво, що багато радянських переможців конкурсу надалі емігрували в Бельгію.

У 2022 році ​українсько-німецький віолончеліст Олексій Шадрін зайняв там 4 місце. Олексій народився і жив до 2010 року у Харкові.

«Харківське море» пройде у Харкові 14-23 червня.

#постзпредложки

Цей фестиваль присвячений дослідженню ідентичності нашого міста в контексті війни.

Ми ставимо за мету:
1. Консолідацію мистецько-культурної спільноти
2. Сприяння майбутнім колабораціям та спільним проєктам,
3. Рефлексію на тему міської ідентичності

Фестиваль «Харківське море» – це також метафорична подорож, що складатиметься з чотирьох етапів, які включатимуть у себе найрізноманітніші заходи, починаючи від поетичних та музичних подій, вистав, виставок та воркшопів і закінчуючи мінжнарожною танцювальною прогулянкою, пітчингом проєктів та створенням капсули часу на згадку.

Також протягом фестивалю відбудуться драматургічна лабораторія та плейбек-перформанси в якості просторів для спільної рефлексії через наративізацію досвіду.

Подробиці на сторінках http://linktr.ee/more_kha.

В середу 12 червня в Києві прямо в Золотих воротах Dom Майстер Клас робить в рамках моєї кураторської серії Розумне і чуттєве в українській музиці концерт геніального одеського музиканта Polje.

Його звати Віктор Константінов; його музика багатожанрова, поєднує елементи краут-року, джазу, гіп-гопу, ембіенту, пост-панку та інших. Музикант-самоук, робочим середовищем Константінова є домашня студія в Одесі; з інструментів Віктор використовує грувбокс, семплер, сінтезатори, гітари, кларнет, вокал, філд-рекордінги, фрагменти аудіокниг тощо. Восени 2022 року заснував лейбл Liky Pid Nohamy. Для тих, хто трохи більш глибоко в темі одеської сцени: Віктор продюсував гурт Ацефалы и навіть знімав їм кліп.

Перед початком концерту буде моя лекція, за традицією 🙂

Ось подія в Фейсбуці, скоро будуть онлайн-квитки в ній.
А кому незручно купляти онлайн, квитки можна бути купити і на вході в Золоті Ворота наживо перед подією.

Приклад музики Віктора.

​​​​#cowoанонси

🌒 Друзі, запрошуємо побачити світ літератури разом!

Лекція Євгенія Стасіневича
«Як живе світ літератури?»

Ми звикли до того, що література — це передусім книги: проза, поезія, класика, новітнє. І це правда, але не вся. Бо довкола них існує цілий світ необхідної інфраструктури: видавництва, перекладачі, книгарні, премії, рейтинги, фестивалі, права, тренди. Мода та читацький запит — в усій своїй складності.

🖊️ Що точно слід знати, аби коректно розуміти процеси довкола книг, які ми читаємо та цінуємо? Ті процеси та особливості, які часто й роблять книгу/текст/історію видимою та значущою. Будемо розбиратись…

✔️Коли: 14 червня (пт)
18:30-20:30
✔️Формат: офлайн (Київ) + онлайн
✔️Вартість: 400 грн
————————————
Про експерта:
Євгеній Стасіневич – літературний критик, літературознавець, популярний лектор, куратор мистецьких проєктів (Ukraine WOW, «Леся Українка: 150 імен», «Земля: неймовірна Україна», «Світ Сковороди»), теле- та радіоведучий, автор книги «Ціна питання», старший науковий співробітник Харківського ЛітМузею
————————————
🇺🇦 Для тих, хто зараз веде військове протистояння, участь безкоштовна!

ДЛЯ РЕЄСТРАЦІЇ :
напишіть модераторці
Дарина, + 380678944420
https://hottg.com/DashaDonets

Вічна класика Дмитра Удовиченка

Ілля Разумейко про деколонізацію театру:

З початку вторгнення я став більше писати на фейсбуці про український традиційний театр, і це пов'язано багато в чому ні з чим іншим, як зі страхом окупації Києва.
Традиційний театр, який можна визначити як розмовний, психологічний, репрезентативний драматичний, нарративний театр має багато форм і традицій.
Це явище перманенте і онтологічне для "буржуазного" суспільства.
Побутує англійський, французький, німецький, бразильський і тд театр, який існує в цих усталених формах розмовного театру десятиліттями.
Найбільш проблематичним для мене зараз в традиційному театрі "українському" є те, що він є за своєю природою театром колоніально-імперським. Тобто, в більшості випадків, саме "московським театром" насадженим через театральні інститути, драматургію та партійну політику.
Домінування традиційного психологічного театру, і майже повна відсутність (і бажання) театру сучасного є багато і чому маркером багаторічної окупації УССР.
Наші колеги в Івано-Франківську та Коломиї, які ставлять вистави українською на тексти національних письменників і драматургів, на теми національно-визвольної боротьби, продовжують за інерцією продукувати саме "московський" театр за засобами та формами.
Можна загуглити грецькі драми українських "нац театрів", і відповідні інтерпретації в театрі Вахтангова чи Маяковського - і ви побачити майже однаковий театр за роботою актора, сценографією, побудової вистави: психологічний, розмовний, репрезентативний, корифейській.
Недарма ще в 2000-х найважливішою театральною подією у Львові вважався приїзд Віктюка з московською трупою, яка мала показати місцевим, як треба грати "Мастєра і Маргаріту" (У вересні 2022-го ці актори будуть із байдужістю проходити мимо банерів "мобілізація на СВО", якими завішають їх театр)
Чи є можливість виходу з цієї "драматично-репрезентативної" окупації українського театрального простору?
Напевне що є, але це потребує певних зусиль.

Стародрук – найбільша в світі онлайн-платформа старовинних книг, виданих на території України в період з 1574 по 1800 роки.

Протягом майже трьох століть було видано понад 4 000 друкованих книг староукраїнською, латинською, французькою, німецькою, польською та церковнослов’янською мовами. В різних куточках України діяли десятки друкарень, а самі книги відзначалися надзвичайною різноманітністю за змістом та індивідуальним оздобленням.

Для мене передусім це є українською культурою — культурний пласт накопичених знань та документів, зафіксований у друкованих виданнях (також в архітектурі, мистецтві, нотній музиці). І цей пласт існував задовго до епохи романтизму, коли селян зарахували до складу націй, та ті ж такі вчені люди з міст почали ходити у села та описувати побут та традиції місцевих жителів у пошуках ознак Золотої доби, яка ніби там зберіглась.

Як на мене, доба бароко є джерелом української культури, а не романтизм. Хоча останній, на жаль, домінує у суспільній уяві через фокус на цьому періоді радянської ідеології з її народництвом (ну й Грушевський, який ніби писав «Мусимо сказати щиро і твердо: Україна – се селянська країна»), рф, що продовжує просувати ідею, що українці не мають високої культури, та власне самі українці, що продовжують підспівувати російським наративам, фокусуючись передусім на колонізаторському уявленню про народність. Але тоді питання — хто писав, видавав та читав ті книжки, якщо селяни були переважно неписемними, або точно не могли купити та й не мали часу читати ті книжки, а тим паче писати.

Справді, чия це провина?

Повне відео розмови Павла Макова із Андрієм Бондарем

Кукурудзники замість Мрії. Про погану репрезентацію українського мистецтва, горизонтальні звʼязки без перетинання із вертикаллю та відродження кернессансу.

Повне відео розмови Павла Макова із Андрієм Бондарем

Про будівлю кабачкового кольору, або Україна на Венеційській бієнале, роки уваги — 1914, 1993,
2025–2026 — текст Бориса Філоненка

Трохи черіпікінгу, але краще прочитайте повністю.

Будівля зараз російського павільйону зʼявилась у 1914 році за проєктом архітектора Олексія Щусєва і меценатської підтримки Богдана Ханенка, політика та підприємця з України часів імперії.
—
Через рік після реновації павільйон було закрито — вперше з 1934-го. Почалася нова фаза війни Росії проти України. Запрошений куратор із Литви Раймундас Малашаускас заявив про припинення участі російського проєкту на 59-й Венеційській бієнале 2022 року, а до зачиненої будівлі була приставлена охорона.
—
В Україні про переосмислення павільйону в Джардіні почали активно міркувати 2022 року, у перші місяці війни високої інтенсивності. Ім'я Богдана Ханенка лунало частіше й формувало розмову про подальшу долю будівлі та її належність також до українського контексту. Як самостійна держава Україна офіційно бере участь у Венеційській бієнале з 2001 року. І хоча міжнародна виставка має статус однієї з найбільш вагомих подій такого типу та є найстарішою бієнале у світі, в Україні про неї мають досить умовне уявлення навіть у професійних колах.

Причин багато: так склалося частково через те, що книжки історика мистецтва Олега-Сидора Гібелінди "Українці на Венеційській бієнале: сто років присутності" і "La Biennale di Venezia. Мотори арту" є бібліографічною рідкістю; частково через важкий доступ до події — дорогої й далекої; частково через відсутність сталого представництва у ролі комісара від країни; частково через відсутність фахової журналістики, яка, якщо й з'являється, часто страждає на відсутність фактчекінгу; частково через те, що мистецтво і культура загалом перебувають на периферії державних інтересів, а культурна дипломатія залишається однією зі слабкорозвинених ланок у побудові Україною міжнародних партнерств і безпеки під час опору російській агресії.
—
Історія Венеційської бієнале починається в 1895 році в Джардіні, а національні павільйони відкриваються на цій території з початку XX століття. Україна не мала тут свого павільйону зі зрозумілих причин, але художники і художниці були багато разів представлені: в павільйоні, який зараз називається російським; в центральному павільйоні головної виставки, яку роблять щоразу нові запрошені кураторки й куратори; або в павільйонах інших країн. Наприклад, українська секція робіт у павільйоні USSR була виділена окремо в 1930 та 1934 роках — як Ucraina. В 1924 і 1932 роках твори художників і художниць атрибутувалися за містами — Karkif, Kief, Pokrovsk тощо. У 1920 році крім 81 твору в павільйоні della Russia була окрема Mostra individuale di Alexandre Archipenko (персональна виставка Олександра Архипенка).
Детально про участь Архипенка писала Ія Степаненко отут.
—
Венеційська бієнале — одна з багатьох версій динамічної історії мистецтва, в якій простежується українська присутність. Поза межами національного павільйону України, що змінював локації з 2001 року, такі художники й художниці, як Михайло Бойчук, Іван Падалка, Василь Седляр, Анатоль Петрицький, Казимир Малевич, Сергій Братков, Тетяна Яблонська тощо, були показані в павільйоні СРСР і павільйоні Росії (тобто в тій самій будівлі). Олександр Ройтбурд, Віктор Марущенко, Микола Рідний, Жанна Кадирова, Олександра Екстер і Марія Примаченко — в головних кураторських проєктах різних років. У цьому році "Відкрита група" представляє павільйон Польщі з роботою "Повторюйте за мною ІІ".

🏆21-й Міжнародний фестиваль документального кіно Docudays UA оголосив переможців

Фестиваль, який цього року проходить під назвою «10 років триденної війни, яка триває три сторіччя», продемонстрував 62 фільми із 34 країн світу, включаючи 19 українських стрічок. З 7 до 9 червня у кінотеатрі «Жовтень» відбуватимуться глядацькі дні, під час яких усі охочі зможуть переглянути фільми-переможці.

🥇Найпрестижнішу нагороду DOC Alliance Award 2024 за найкращий повнометражний фільм отримала стрічка «Ландшафти та лють» (The Landscape and the Fury) режисерки Ніколь Фьоґеле.
🥇Найкращим короткометражним фільмом визнано «Розтрощені» (Crushed) Камій Віні.
🏅Нагороду журі кінокритиків отримав фільм «Фрагменти льоду» Марії Стоянової.
🏅У категорії DOCU/КОРОТКО головний приз отримав фільм «Під знаком якоря» Тараса Співака.
🏅У категорії DOCU/УКРАЇНА головний приз отримав фільм «Фрагменти льоду».

Хто ще отримав нагороди?

Локус запрошує на літню школу — Причини і наслідки: як ми пояснюємо соціальні явища?

#постзпредложки

Причинно-наслідкова або каузальна доказовість – центральна для багатьох цілей науки, таких, як пояснення соціальних явищ та формування громадських політик. Чи зумовлена відмова від вакцинації низьким рівнем освіти? Чи впливає децентралізація на довіру до влади? Як використання смартфонів позначається (або ні) на психологічному здоров’ї підлітків? Все це причинно-наслідкові питання, відповіді на які вимагають не лише якісного методологічного інструментарію, а й глибинного розуміння, що таке каузальність взагалі.

Розуміти, що таке каузальність — це базова навичка, яка потрібна нам для того, щоб бути впевненими дослідницями/дослідниками і вправно теоретизувати.

Авторка програми – Олеся Бондаренко (PhD з історії та філософії науки, Кембриджський університет).

Старт — 15 червня, онлайн
Повна програма та реєстрація за лінком: https://shorturl.at/gPo9n