давно не писались вірші, але нині щось зʼявляється)

я намалюю четвертинку
сонця в кутку аркуша!
жовтою гуашшю, що,
від минулої картини,
трохи забруднена чорним.
я намалюю посередині дім,
з блакитними вікнами
по чотири стулки в кожному,
щоб мій дім носив стільки хрестиків,
скільки вікон, і це не давало Богу
забути про його існування.
я намалюю над домом трикутну стріху
а потім, малюючи сонячні промені,
поріжусь об її верхній кут,
від чого стріха стане червоною.
червоний в екстерʼєрі, до речі,
виглядає дорого. дуже дорого..
я намалюю квіти та дерева
точнісінько однакового розміру!
а після цього -
я домалюю три чверті сонця
прямо на столі, і, навіть коли
воно почне обпікати руку,
я малюватиму промені навколо
допоки вистачить фарби,
чи допоки в ній пропадуть
чорні домішки, чи допоки
мама не повернеться з роботи
і не насварить за безлад,
чи допоки справжнє сонце за
вікном не сяде, і мою кімнату
не захопить темрява, чи допоки,
сонце на моєму столі саме
не стане справжнім.. так!
саме до цього моменту!
я малюватиму сонячні промені
на столі, підлозі, ліжку, шафі,
стінах, плакатах, стелі, навіть
на люстрі аж до того часу,
доки моє сонце не стане справжнім,
а після цього -
я вже ніколи нічого не малюватиму.

27.02.2025

всі ж в дитинстві малювали сонце в кутку аркуша??

хочеться нині ділитись з вами чимось не дуже складним, щирим, добрим, наївним, дитячим і натхненним (хоч і не те щоб веселим хахах), аби не зʼїхати з глузду в цьому все більш абсурдному світі..

тож закликаю всіх взяти аркуш, намалювати в кутку четвертинку сонця і подивитись куди це вас заведе!

хто скине в коментарі фотку малюнку з сонцем в кутку аркуша, отримає звання почесного читача мого каналу!🥰

чому Дніпро реве та стогне?
чому реву та стогну я?
ой, ви не подумайте, тут
жодного інтимного підтексту.
на жаль))
тут, радше..
новини, турботи, розбита тарілка, загублений ремінь, люди,
що не вміють думати,
аморальність суспільства,
здорожчання улюблених
батончиків, дебільні
навчальні завдання й
розсипана гречка, і
світ, що розсипається гречкою
і ще трохи бажання виспатись,
і не вИсипатись разом зі світом.

а найцікавіше те, що
ми навчилися в цьому жити.
жити своє найкраще життя в
найгірших для цього обставинах.
наш новий Едем тепер
там, де реве Дніпро,
дерева травляться задимленим повітрям,
трави лаються на квіти,
квіти лаються на небо,
небо лається на хмари,
хмари лаються на сонце,
сон це? і чи іншого раю
нам взагалі треба?

09.03.2025

так спішно літери ковтаю літрами,
спльовую крапки, апострофи й коми,
щоб не дай боже не зупинитися
в цій гонці з життям наввипередки.
буду писати, як модні поети,
визнаючи з розділових знаків
тільки знаки оклику, питання
і, якщо пощастить, всесвіту.

до речі, вам не здається жахливим,
що життя під час свого диктанту
не робить паузу, щоб ми мали шанс
здогадатись, де ці знаки всесвіту
мають стояти; і навіть не натякає,
коли, відмірявши два пальці,
час переходити до нового абзацу?

ну і нафіг тоді його правила?
хм, як гадаєте, тут знак питання,
чи ліпше знак оклику? типу так:
ну і нафіг тоді його правила!
хочу нажитися, хочу набутися
набути визнання камінців на дорозі,
потрапити в список щасливих до тридцяти,
встрибнути в пʼятнадцять останніх вагонів,
їсти там бутерброди,
дивитись у вікна і вийти,
на першому ж гарному вокзалі.
залізти по-перед батька в пекло
і звідти вилізти, сказати гоп,
а потім вже почати стрибати,
вивчити всі на світі прислівʼя і приказки,
і мати сто тисяч веселих історій,
розповідати які не буду, бо соромно.

можливо, юнацьки-завзято,
можливо, дитячо-наївно,
можливо, зОвсім не на часі,
але, можливо, таки можливо.

і хай колись мене наздожене пунктуація,
колись втомлюся від знаків оклику,
і навіть повідомлення з крапками
перестануть лякати пасивною агресією.
нехай колись це зі мною станеться,
тільки прошу хоча б не сьогодні,
можна завтра, бо воно в мене, як в Скрябіна,
за тисячу довгих років.

21.03.2025

весна і день поезії - час натхненно-завзятих віршів❤️‍🔥

я жую ментолові гумки життя,
як в рекламі, одразу дві штуки.
дві білосніжні блискучі гумки,
тридцять два (не) білосніжних зуба,
одне (не) блискуче життя.
чи два життя, чи половина життя,
чи люблю я ментолові гумки?

перша гумка - «солодка мʼята».
на доторк як пелюстка тюльпана,
на смак як нічна розмова за чаєм,
на звук як сміх, на запах як травень.
травить
друга гумка - «льодяна мʼята».
на доторк як поверхня автомата,
на смак як земля, на звук як
робота ППО, на запах як лютий.

я малюю олівцем тюльпани,
дістаю з рота гумку і все стираю,
я малюю олівцем сонце,
дістаю з рота гумку і все стираю,
включно з самим олівцем, тож
беру гелеву ручку і малюю дім,
і дістаю з рота гумку, і не стирається,
тільки розмазується… чорнилом
по аркушу моє серце й мої легені,
а мої очі - хмари. починається дощ,
згодом - злива, дім розмокає,
серце лежить на порозі в калюжі,
легені чекають повітря після дощу,

а я чекаю, коли вже нарешті буде
смітник, щоб викинути ту гумку,
але де там. це вам не Харків, тут
ні смітників, ні лавочок, тільки асфальт,
і камери відеоспостереження, що
бачать кожного, хто по дорозі
виплюнув «льодяну мʼяту»,
хто стер нею дім, хто обморозив зуби,
а я й далі жую дві ментолові гумки
і думаю, чи маю право жувати обидві,
і чи буде колись таки на шляху смітник,
і чи серце вдасться дістати з калюжі,
і чи легені взагалі здатні відчути
інакшість повітря після дощу,
і чи «після дощу» колись взагалі буде.

07.04.2025

до речі, маю активний збір на машину для військових 6 полку ССО. буду дуже вдячна за його підтримку🥰🫶

баанка🫙
пост 🗒️

воєнно-буденне

і навіть тримаючись | рівно,
я все ж поволі падаю долі-
лиць. і все сподіваюсь, що
хтось колись переверне горі-
лиць. і все сподіваюсь, що
хтось колись забере усе горе
з лиць. злись! ти маєш право
злитись, тож злись! злийся
з навколишнім середовищем,
злийся з полем, розсипся
насінням волошок і соняшника
скрізь. і все сподівайся, як Леся,
без краплі надії на дії свої і чужі
за всіх тих мертвих, живих і ненароджених. злись!
і все сподівайся, що краплі ті
колись витечуть із великих
пляшок, що раптом відкриються,
тобто відкоркуються, відчиняться,
розгорнуться, розплющаться.
і тектиме надія самим Дніпром,
куди припливе пором і забере
з собою на дно увесь біль,
усі сльози, усю злість, усе горе
з лиць. з усіх безневинних лиць.
злись і все contra spem spero! бо
чи є на світі щось більше за надію?
ніц.
чи є на світі щось менше за надію?
ніц.
чи зможеш, впавши,
залишитись горі-
лиць?
і як це жити, коли вже
не вистачає води для
сліз.

24.04.2025

аудіальність вірша та моя туга за літературниками спонукали поділитись ще й записом)

Привіт всім.
Це — Юрій Ліщук, більш відомий багатьом як stavozero.

На жаль, мій основний акаунт зламали. І також зловмисники видалили основний канал.
Тут було багато праці — переважно аудіозаписів із проєктів "калейдоскоп" та #WikipediaPoet.

Але, на щастя, всі мої записи є на комп'ютері, тому не проблемою буде ділитись з вами цим матеріалом знову.
А я же сподіватимусь на вашу підтримку.

Дякую, що залишаєтесь зі мною.

вірші поки не пишуться, зате гроші збираються! маю активну дружню баночку збору на мільйон на різні потреби військових (деталі в пості)! буду дуже вдячна за донати і поширення🥹🫶

🫙БАНКА
✨пост

кілька хвилин

і коли світ навколо рушиться
картковим будиночком,
з основи якого дістали туза,
щоб покласти у чийсь рукав;
і коли настають часи, які
поети називають вічною зимою,
темною ніччю, холодним дощем,
й іншими антонімами сонячности;
і коли від завтра залишається
примарна надія на його настання,
а від учора - все те, що
страшно втратити, то
від сьогодні залишається
лише кілька хвилин.
кілька хвилин обіймів,
кількам хвилин сміху,
кілька хвилин любови,
кілька хвилин життя з-поміж
виживання та існування.
кілька хвилин, що хвилями
змивають усі хвилювання,
і до наступної хвилі, що накине
їх знову, ще повно часу, ще є
кілька хвилин…
заради яких хочеться жити
і майже не шкода померти.
тільки, якщо таки померти, то,
будь ласка, не зараз, а хоча б
через кілька хвилин…

24.05.2025

Києве мій

як тебе не любити?
як не згадувати про тебе
кожного разу, коли бачу каштан?
кожен каштан світу твій навіки,
а тому тепер і трошечки мій.
як тебе не любити?
як пити несмачну каву по 5 євро,
знаючи, що існує Поділ?
як стримати бажання розказати
всьому світу, що існує Поділ?
і Золоті, і Майдан, і Русанівка?
що існує до біса смачна кава,
до біса затишні заклади,
до біса гарні вулиці,
до біса зелені парки,
до біса красиві люди.
до біса всі рейтинги світу,
усі столиці європи, усіх навколо!
знаєш, я ще нікому не зізнавалась
в любові. і тобі не зізнаюсь, але
при нагоді спитаю в каштана й Дніпра,
може хтось з них мені скаже, ну
як тебе не любити?

25.05.2025

стільки Києва бачила в стрічці, що стриматись було не можливо💔

лист до незнайомця

“I wanna know have you ever seen rain”
Creedence Clearwater Revival

привіт! як справи? як ти?
ні, ні, не кажи «потихеньку»,
не кажи «все добре»,
не перелічуй, що робив/-ла
минулого тижня, це
не американський смолток
не розмова з байдужим
знайомим, це взагалі не розмова,
«нерозмова із зацікавленим незнайомцем».
так от, як ти? розкажи! мені чесно
щиро цікаво, про що ти говориш,
а ще більше - про що ти мовчиш.
що стоїть за твоєю усмішкою?
що сидить за вайбовим луком?
що біжить за впевненим поглядом?
що лежить за частими жартами?
і чи маєш ТИ час, щоб просто полЕжати?
про що думаєш, стоячи в душі?
за що картаєш себе, лягаючи спати?
картаєш шісткою чи піковою дамою?
чи буваєш колись не втомленим/-ою?
чи болить тобі кожного дня війна?
як вона змінила твоє життя?
як твоє життя змінило тебе?
про що тебе так і не спитали, а
мали б? і чого про тебе навіть
найближчі не знають?
чи ти боїшся дуже? і чого саме?
чи ти бої вже, друже, програв/-ла,
чи чекаєш слави?
чи земля кругла, чи ти стояв/-ла на краю?
чи твій край став для тебе центром?
чи окрайцем черствого хліба,
чи булкою з маком? чи твоя хата скраю?
і якщо так, то чи бачив/-ла ти з неї
трьох слонів і голову черепахи?
I wanna know, чи бачив/-ла ти колись дощ?
чи дивився/-лась на сонце
без сонцезахисних окулярів?
і як воно? дійсно, як воно? як ТИ?
ЯК ти? розкажи, прошу тебе, розкажи.

Сьогодні від російської атаки постраждало місце, де народився «Легіт».

Цієї ночі внаслідок обстрілу пошкоджень зазнав кампус Київського політехнічного інституту. Для нас це місце є особливим, адже частина команди журналу є студентками цього університету. Саме в стінах КПІ розпочався шлях «Леготу».

Допоможімо відновити зруйновані корпуси та гуртожитки університету. Долучайтеся до збору коштів на ремонт пошкоджених будівель. Також доєднуйтеся до чату охочих допомогти прибирати скло в пошкоджених будівлях.

Ми мусимо згуртуватися, щоб мати змогу творити й надалі. Бережіть себе та допомагайте іншим.

Ваш @lehit