Символічна роль Сполучених Штатів була виправданням для всіх зигзагів її історії – даруючи кожному своєму прихильнику рятівне "натомість". Натомість тепер США допомагають бідним. Натомість сьогодні захищають слабких. Натомість зараз протистоять диктатурам.
 
Тепер усе це в минулому.
 
Дональд Трамп зламав не лише традицію публічної риторики. Не лише логіку стосунків із союзниками та диктатурами. Він також поховав весь той символічний капітал, що його країна накопичувала десятиліттями.
 
47-ий президент США скасовує USAID та закриває "Голос Америки". Призначає лояльних та звільняє професіоналів. Підлещується до диктаторів та підвищує голос на демократії. Дональд Трамп ухвалив рішення "вийти в кеш" – і розмінює на це накопичені дублони репутації та авторитету своєї країни.
 
Відтепер Сполучені Штати – це країна, яка голосує в ООН синхронно з Нікарагуа, Еритреєю та Білоруссю. Оголошує на весь світ, що інші країни цілують її лідера в дупу. Це країна, яка вимагає, щоб жертва капітулювала перед агресором, щоб не заважати Вашингтону вести бізнес із Москвою.
 
Дональд Трамп перелицював не лише американську політику. Він заразом відібрав у американського образу всю його "моральну правоту". Ту, що спиралася на роль та значення Сполучених Штатів для решти світу. Ту моральну правоту, що дозволяла співпереживати Скарлет О'Харі та Джону Рембо, Клінту Іствуду та Мартіну Ріггсу.
 
Велич США будувалася не тільки на економічній могутності. В її фундаменті – довіра до американських інститутів та імідж надійного партнера. Стабільність долара та незалежність Федеральної резервної системи. Професіоналізм бюрократії та верховенство закону. Лідерство в міжнародних організаціях та публічна роль вартового демократії. Все те, від чого відмовляється сьогодні 47-ий президент США.
 
Руйнуючи символічний капітал заради економіки, Дональд Трамп обнуляє одразу все. Американська мрія більше не римується з етикою. Джинси перестали бути дрескодом демократії. Сполучені Штати позбулися рольової моделі "зразка для наслідування". І навіть якщо на наступному електоральному витку нинішній президент поступиться кріслом своєму опоненту, пам'ять про те, що 77 мільйонів американців обрали курс Дональда Трампа, нікуди не зникне.
 
У світу був хороший маяк. На жаль, він згас.

Нельзя выиграть игру, если персонаж, взявший на себя арбитраж, постоянно подыгрывает твоему сопернику.

Он свистит, как только твоя атака получает шанс на успех, и не замечает явные фолы противника.

Трамп: Вы должны согласиться на 30-дневное прекращение огня.
Зеленский: Мы согласны.
Путин: Ахаха, хуй вам. Хотя... вот, держите пару перемирий без перемирий.
Трамп: О! Соу свит!

Зеленский и европейские лидеры: Если Путин не согласится на прекращение огня с 12 мая, нужно ввести санкции. Донни, ты согласен?
Донни: Конечно.
Путин: Сосите хуй. Вот вам вместо этого переговоры в Стамбуле, продолжающие ебанину 2022 года.
Трамп: О! Соу свит! Зеленски, немедленно соглашайся.

Зеленский: Бля, ну ок, давайте переговоры, но только с Путиным.
Трамп: О! Грэйт айдиа, я тоже приеду!
Путин: И снова хуй вам. Вот тут есть пачка бомжей, говорите с ними.
Трамп: О! Соу свит! Зеленски, немедленно соглашайся.

Зеленский: Ну бля... Ладно, мы готовы к любому формату. Или не готовы, хрен теперь поймешь. Ладно, приеду в Анкару с топ-составом делегации, а там как-то оно будет. Придумаем на ходу.
Трамп: Чую запах мира!

Путин: Повторяю для тупых, я не приеду.
Трамп: Конечно! Кто мог такое вообще подумать! Я тоже не приеду! Или приеду, если приедет Владимир. Но он не приедет, потому что не приеду я. Но я могу быть, если это нужно.

Итого на этот момент: Группа бомжей ждет в Стамбуле, Зеленский думает в Анкаре, Рубио плавится в Анталии.

С этой херней нужно как-то заканчивать.

Казарін вихідного дня

https://www.pravda.com.ua/articles/2025/05/25/7513584/

Багато хто чекає, що війна посилить українську партію "яструбів".
 
На це натякає популярність Валерія Залужного та Кирила Буданова. Загальна кількість ветеранів у країні. Пряма та явна загроза з боку РФ. Зрештою, про це говорить той факт, що на четвертому році повномасштабної війни найвищий рівень довіри – у Збройних сил України.
 
У ситуації, коли понад мільйон людей у країні носять форму, такий сценарій і справді виглядає ймовірним. Кожен публічний волонтер чи медійний військовий теоретично може податись у політику. Але при цьому в нашій країні є слон, якого ми не помічаємо.
 
Це партія ухилянтів.
 
Не кожен чоловік у тилу потрапляє до цієї групи. Одні працюють на оборонку, інші обслуговують критичну інфраструктуру, треті стоять на обліку та чекають на свою чергу на мобілізацію. Але при цьому в нас є шість мільйонів людей, які вирішили не повідомляти свої дані ТЦК. Ця цифра – пряма ілюстрація того, що ухилянтів відчутно більше, ніж військових. Мобілізацію вони розглядають як екзистенційну загрозу і ця ідентичність для них важливіша за регіональні або мовні відмінності. Потенційно вони здатні стати електоральною групою, яка також має ціннісний запит. А саме – вони хочуть почуватися носіями норми.
 
Людина – істота не раціональна, а раціоналізуюча. Вона спочатку вибирає собі модель поведінки, а потім починає шукати їй пояснення. Тому ключовий запит в ухилянта зводиться до пошуку самовиправдання. Кожен хоче домовитися з власною совістю. Кожному важливо почуватися не винятком, а правилом.
 
Вони не мають шансів вписатися в етичний стандарт воєнного часу. Коли весь накопичений цивілізацією культурний багаж свідчить, що захищати країну від вторгнення – це правильно. Тому вони ховають переляк і фрустрацію за агресією. А заразом – займаються пошуком виправдання, яке має пояснити, чому вони можуть дозволити собі не вдягати піксель.
 
Ми регулярно бачимо їхні пояснення в соцмережах. Про те, що воювати мають поліція, депутати та чиновники. Про те, що у провалі мобілізації винні влада, командири та низькі зарплати. Вони щоразу викочують країні умови – і вимагають спершу відправити на фронт когось ще. Кожен хоче відчувати, що він на правильній стороні історії, а тому вони вибудовують свою стратегію на самовиправданні та зустрічних звинуваченнях.
 
"Партія ухилянтів" набагато більша за будь-яку потенційну "партію яструбів". І за її голоси та лояльність уже розгорнулася боротьба.
 
Олексій Арестович дає їй поради – як ставити на місце ветеранів, якщо ті почнуть озвучувати незручні запитання. Дмитро Гнап запевняє її, що сучасна війна не вимагає великої кількості солдатів. Олексій Гончаренко взагалі пропонує замінити мобілізацію добровільним рекрутингом – бо теж поспішає урвати свій шматок від цього електорального пирога.
 
Якщо ви хочете очолити соціальну групу, спершу ви повинні відпустити їй гріхи. Ті, хто заграють із партією ухилянтів, дарують пастві рятівне самовиправдання. Вони підміняють причину і наслідок – щоб поставити ухилянта на п'єдестал і перевдягнути його в біле. Вони мовчать про те, що бусифікація стала реакцією на неготовність людей реагувати на повістки. Натомість запевняють своїх клієнтів у тому, що проблема не в їхньому небажанні чинити правильно, а в Інших. У тих, хто надсилає їм повістку. У тих, хто перевіряє документи на вулиці. У тих, хто каже, що примусова мобілізація є безальтернативною на війнах такого масштабу.
 
Соціальна група отримує контури, якщо в неї є Чужий. Для людини, яка боїться надягнути форму, на роль "чужого" підійдуть різні люди та явища. Територіальні центри комплектування. Військові, які говорять про нестачу людей на фронті. Політики, які закликають не погоджуватися на мир за будь-яку ціну. Зрештою порядок денний "суверенітету" та ідея збройного протистояння агресору.
 
Партія ухилянтів хоче почуватися носієм правильної життєвої стратегії. А тому вона дрейфує до знецінення тих, хто вчинив інакше. В результаті люди у формі отримують ярлики. "Будує кар'єру". "Шукає чоловіка". "Ряджений". "Пішов по гроші". "Хоче в політику".

Фронтовий досвід дає легітимність, на яку ухилянт претендувати не може – а тому намагається знецінити будь-якого опонента в пікселі. Позбавити морального права. Відмовити в легітимності. Опустити до свого рівня. Рано чи пізно знайдуться ті, хто не згидує відреагувати і на цей політичний запит.
 
"У країні диктатура". "Ветерани неадекватні". "Армія воює м'ясом". Будь-яке подібне гасло безпомилково видає в своєму авторові людину, яка шукає собі індульгенцію. Фактично, це перелік відмовок, за якими країна не заслуговує на його захист, армія – його зусиль, а військові – його служби.
 
Багато хто в партії ухилянтів покладав надії на Дональда Трампа. Його обіцянки закінчити війну вселяли в них надію. Якби бойові дії стали на паузу, це дало б їм шанс протиставляти свій "гуманізм" яструбиній позиції "партії суверенітету". Саме тому вони так завзято аплодували власним очікуванням від його президентства. Трагедія ухилянтів у тому, що на перемир'я не згоден Кремль – і це позбавляє їх можливості оголосити себе прихильниками "поганого миру".
 
Таких людей чимало. Вони можуть забезпечити політичну кар'єру. Провести фракцію до парламенту. Вони підуть за тим, хто подарує їм індульгенцію. За тим, хто запропонує альтернативну етику. За тим, хто наділить їх правом дивитися зверхньо. За тим, хто дозволить їм вважати себе партією переможців, а не переможених. І ми вже бачимо, як політики починають пропонувати їм свої послуги.
 
Бо голоси не пахнуть

Коли і якщо активна фаза війни встане на паузу, то головна битва почнеться всередині країни.
 
Вона буде зосереджена навколо того, чим вважати результат війни.
 
Після радянсько-фінської війни Гельсінкі оголосив, що отримав «моральну перемогу» над агресором. Попри втрати територій та принизливий мир – фіни вважали, що все одно перемогли Москву. На правах Давида, який не підкорився Голіафу.
 
Так ось. Українці теж матимуть право так вважати – навіть якщо над окупованими територіями продовжить майоріти російський прапор. Хоча б тому що план Москви полягав в повному винищені української державності.
 
А Росія тим часом буде переконувати наших співвітчизників, що Україна програла війну. І те саме будуть робити її агенти і корисні ідіоти.
 
Цей текст написав Mihail Dubinyansky. І я раджу його прочитати https://www.pravda.com.ua/articles/2025/03/15/7502983/

Це інтерв'ю ми записали ще під час відпустки

Серед найбезглуздіших речей, які доводиться чути – це розмови про те, що до армії мають йти лише люди з мотивацією. Мовляв, якщо людина не хоче бути солдатом, то вона не стане солдатом.

Насправді мотивація - це досить мінлива штука. Будь-який рекс може вигоріти. Будь-який бусифікований - втягнутися. Я знаю, про що говорю, бо в нашій роті служать бусифіковані. І добре, до речі, служать.

Люди бояться не так армії, як своїх страхів про армію. А ще – вони просто не хочуть змінювати звичний спосіб життя. Але якщо їм випадає одягнути піксель, то абсолютна більшість втягується.

Поговорили з Anastasia Rokytna про те, як це відбувається

https://www.youtube.com/watch?v=g6hqRt3A4A8&t=4s

Давайте відверто. Методи ТЦК прямо пропорційні до вашого пофігізму

Якби всі приходили за повістками – не було б жодної потреби у «бусиках». Але три роки тилового існування привчили багатьох, що з війною можна не перетинатись – і люди сподіваються, що зможуть зберегти цей статус-кво. А оскільки зізнаватись у подібному непрестижно – вони як виправдання щоразу висувають своїй країні умови.

Одні вимагають спершу відправити на фронт поліцейських / депутатів / суддів. Інші пропонують збільшити зарплати військовим, щоб у ТЦК знову вишикувалися черги. Треті пояснюють своє небажання служити тим, що армія не відповідає їхнім високим стандартам.

В основі всіх цих пояснень – одна й та сама ідея, що воювати має хтось інший. Всі ці умови – насправді виправдання. Люди звикли, що війну тягне на собі хтось іще – і не прагнуть змінювати свій повсякденний ритм життя. Якщо їм приходить повістка – вони зазвичай відправляють її у смітник. Бо за це їм світить хіба що штраф. Дякуємо нашим законодавцям.

Щоразу, коли ви вимагаєте, щоб ТЦК були схожі на ЦНАП – ви просто хочете, щоб процес мобілізації вас не торкнувся. Тому що ЦНАП – це офіс, який чекає на ваш візит. А не зупиняє вас на вулиці, щоб перевірити документи.

Ті, хто хотів служити, вже служать. Саме тому рекрутинг не вихід – він забезпечує сьогодні відсотків п'ять від загальної потреби армії в людях. І якщо попередні три роки ви не одягали форму, то лише завдяки тим, що хтось одягнув її раніше за вас.

А тому так. Методи ТЦК прямо пропорційні до вашої поведінки. Ми всі хотіли б, щоб мобілізаційний процес відбувався цивілізовано і без ексцесів. Щоб ТЦК відправляли повістки, а люди за цими повістками приходили служити.

Але якщо чоловіки грають в хованки, то чому ви дивуєтесь, що ТЦК теж змушені грати в цю гру?

Співпрацювати з державою може тільки той, хто вважає її “своєю”. І це ще одна лінія розмежування в Україні.
 
Етичні системи часто народжуються з колективної сімейної пам’яті. Ти можеш не пам’ятати дідуся, засудженого до таборів за неправильний анекдот, але його пам’ятає твій батько. І він привчає тебе до думки, що будь-яка співпраця з вертикаллю – та ще й силовою – це табу.
 
1991-й рік пострадянські країни зустріли з однаковим відчуттям: за стандарт вважалася відстороненість від держави. Будь-яка форма співпраці з правоохоронцями – за донос. Будь-яке повідомлення про правопорушення – за “стукацтво”. Точкою розмежування було ставлення до держави. Якщо суспільство не вважає вертикаль за “свою”, то воно намагається від неї відповзати, вважаючи силовиків кастою, з якою краще не мати жодних справ.
 
В Україні ця реальність існувала аж до війни. Але від початку війни багато хто збагнув, що держава – це ще й батьківщина. Ті, хто вирішив змінити правила гри, рушили всередину системи: добровольцями в армію чи волонтерами в держоргани. Берлінський мур між горизонталлю та вертикаллю був зламаний. Нехай навіть локально.
 
Втім, інерцію ніхто не скасовував. Так само як і виплекану протягом століть традицію недовіри. А тому українське суспільство й далі поділяється на тих, хто вважає співпрацю з органами – “доносом”. І тих, хто сприймає це як нормальну взаємодію між тими, хто захищає, і тими, кого захищають.
 
І в цьому помежів’ї міститься ще один етичний розлом сучасної України. Битва тих, хто вважає державу своєю і готовий у неї інвестувати, проти тих, хто в державу не вірить і за свою не сприймає.
 
По суті, зараз вирішується питання про те, чи буде наступне покоління українців слухати радіо “Шансон”. Чи вважатиме інститути – своїми. І чи почне сприймати закон як спосіб досягнути справедливості.
 
Не поспішайте зі скепсисом. Врешті-решт, анекдоти про даїшників пішли в небуття разом із самими даїшниками.

«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/

Ліга вирішила зробити з посту невеличкий подкаст. Не маю нічого проти

https://www.liga.net/ua/society/opinion/yakshcho-vy-ne-ydete-do-ttsk-to-ttsk-yde-do-vas-abo-chomu-busyfikatsiia-nemynucha

Чуть подробнее про остатки танков у РФ.

▪️До вторжения танки сберегались на 24 базах. Сейчас большинство из них пусты, остатки сконцентрированы на 9 базах.

Спутниковые снимки баз, по которым и считают остатки, не все актуальны: 3 сделаны осенью 2024, 1 - в январе 2025, 5 - в мае 2025.

Что осталось - на картинке.

🟡 251 танк в "приличном" состоянии:

• 109 Т-62
• 142 Т-72Б

🟠 1804 танка в "плохом" состоянии.

Больше половины из них практически не восстанавливаются (Т-64 и Т-72 Урал/А). Остальные восстановить можно, но сложнее, чем "приличные".

🔴 1287 танков в "отстойном" состоянии.

Эти танки - мертвый груз.

В следующем посте напишу о динамике восстановления.

Небольшое послесловие к подсчетам танков.

Еще год-полтора назад осинтеры говорили, что к середине 2025 с танками у РФ будет жопа. И нарывались на комментарии, что за Уралом танковый Клондайк, который не закончится никогда.

Сейчас середина 2025. Танков на фронте почти не видно. И теперь идут комментарии, что это потому, что танки не нужны.

1) Танков на фронте мало, потому что получили пизды их активно выпиливали 3 года, и на базах хранения остался преимущественно мусор.

Давайте не обесценивать труд Сил обороны. Тысячи российских танков уничтожены. Тысячи. Безумные запасы истощены. Это охуенный результат, к которому долго шли.

2) То, что армия РФ продвигается и без танков - это не аргумент.

Она продвигается из-за наших проблем с огранизацией обороны, а не потому, что наступать без танков и ББМ охуенно. "Только лучше стало", ага.

Насколько я понял из слов тех, кто шарит, к чисто пехотным наступлениям нужно приспособиться - больше рвов, мин, колючей проволоки, минометов, пулеметов, боеприпасов к ним. Против бронетехники это бы не проканало, а против пехоты - вполне.

А организация такого противодействия у нас происходит неровно и с запозданием. Кроме всех других наших проблем.

Цю пляшку я купив в Бахмуті в 2021-му

Я тоді поїхав у відпустку на Донеччину. Привіз звідти кілька артефактів. Сіль з шахт Соледару. Фото з Сіверського Донця. І цей 18-місячний брют з заводу шампанських вин. Мої особисті сувеніри з Атлантиди.

В лютому 23-го я знову опинюсь в Бахмуті, але за зовсім інших обставин. Замість дефіциту Донеччини в моєму житті станеться її профіцит. А ця пляшка чекатиме вдома свого часу.

Зараз він настав. Я хочу її розіграти. Бо потрібні гроші на ремонт корча.

Вартість квитка - 200 грн. Якщо відправите 400 - це дорівнюватиме двом квиткам. Якщо 1000, то п’яти. Потім система автоматично визначить переможця, якому я відправлю цей брют. Шматочок нашого українського Бахмута.

Минуле іноді стає інвестицією в майбутне. Ця пляшка тому доказ


У нас є переможець І новий власник цього брюту. Це Ірина Заславець (донат від 23.06.2025). Система вже надіслала їй повідомлення, тому чекаю зворотнього зв’язку

Друзі, хочу подякувати вам усім. Це було дуже круто

За час служби в армії я двічі був за кордоном. Обидва рази — у відпустці. Обидва рази — на книжкових фестивалях.

Перший раз — у жовтні 23-го, у Франкфурті. Ажіотаж першого року російського вторгнення потроху згасав, і увага іноземців до українського стенда — теж. Іноземці приходили слухати українських авторів, прицінювалися до перекладних видань, але з аншлагами 2022 року це вже не йшло в жодне порівняння. Мене тоді запитали, де українські Гемінґвеї та Ремарки. Відповів, що всі вони просто зараз сидять в окопах під Авдіївкою.
 
Загальна інтонація найбільшого європейського книжкового ярмарку була співчутливою — і водночас відстороненою. Війна сприймалася як трагедія, вторгнення — як порушення всіх можливих правил. Але при цьому російсько-українська війна зчитувалася європейцями як щось локальне. Як щось, що не має прямого стосунку до їхнього майбутнього. «Ви не заслужили такої долі, ми вам допомагаємо, але наша допомога — це благодійність».
 
Вдруге я потрапив за кордон у березні 25-го. Це був Лейпцизький книжковий ярмарок. Знову — український стенд, знову — переклади та публічні дискусії. Але атмосфера при цьому відрізнялася від тієї, що панувала півтора року тому. Це відчувалося в інтонації запитань з аудиторії. Якщо 23-го наша війна сприймалася лише як «українська» — доволі далека від Європи та європейців, то в березні 25-го рамка інтересу вже суттєво змінилася. І причина цієї трансформації була очевидною — Дональд Трамп.
 
Після краху Варшавського блоку Європа звикла до того, що парасольку безпеки над нею відтепер тримає Вашингтон. Профіцит безпеки призводив до скорочення європейських армій. «Гармати» поступалися місцем «маслу», питання оборони — економічним темам. Повномасштабну війну європейські столиці зустріли з бонсай-арміями, які в кращому разі могли боротися з партизанами в країнах третього світу.
 
Фактор США дозволяв Європі не думати про безпеку. Подібно до того, як людина з багатими батьками не думає про гроші, а та, кому пощастило з генетикою — не думає про здоров’я. Військова присутність США дозволяла європейським столицям не думати про загрози, тому що безпека, на їхню думку, була дана їм за замовчуванням.
 
Перемога Дональда Трампа все змінила.
 
Сила НАТО була не в тому, що Північноатлантичний альянс вигравав війни. Сила НАТО була в тому, що з цим військовим союзом ніхто не наважувався воювати. Поки він демонстрував високий рівень внутрішньої солідарності — ні в кого не виникало бажання перевіряти цю солідарність на практиці. А тому в безпеці могли відчувати себе як невелика Латвія, так і набагато більш боєздатна Польща.
 
Усе змінилося в той момент, коли головний гарант безпеки НАТО вирішив скласти з себе повноваження. У той момент, коли США вирішили, що відтепер триматимуть парасольку безпеки лише над собою — Європа опинилася в складній ситуації.
 
В цей момент російсько-українська війна перестала бути лише російсько-українською. Відтепер це — війна на кордоні Європи.  Яка в будь-який момент може зробити крок далі — без гарантій втручання з боку Вашингтона. І якщо перед інавгурацією Дональда Трампа можна було запитувати Україну про те, що вона збирається робити без американської допомоги, то тепер вже Київ може ставити зустрічне запитання європейським столицям.
 
Раніше військові поставки Україні могли сприйматися як благодійність. Як допомога сильного — слабкому. Як акт милосердя з боку тих, хто від результату цієї війни ніяк не залежить. Але в той момент, коли США ставлять під сумнів готовність захищати своїх європейських прихильників — усе змінюється.
 
Відтепер допомога Україні з благодійності перетворюється на інвестицію. Якщо Росія стає для Європи прямою і явною загрозою, то російські втрати на українському фронті стають чинником безпеки для континенту. Що сильніше виснажуються військово-технічні запаси РФ, що більшими стають її витрати — то меншою стає загроза для країн ЄС.
 
У такій ситуації Україна стає єдиним щитом континенту. Поки Кремль кидає всі сили на український напрямок — у нього немає резервів для того, щоб відкривати другий фронт. Фактично, Київ виграє Європі час на переозброєння. Поки Україна воює — її західні сусіди мають час на те, щоб відроджувати свої армії.

Тим паче, що українська армія раптово опинилася на континенті єдиним носієм сучасного військового досвіду. Тільки вона вміє збивати гіперзвукові ракети й спалювати стратегічні бомбардувальники. Тільки вона вміє топити ракетні крейсери й утримувати понад тисячу кілометрів лінії фронту. Україні вдалося спалити совєтський танковий кулак, що створювався для кидка до Ла-Маншу, і домогтися того, що втрати Росії перевалили за мільйон осіб.
 
У ситуації, коли від Європи відвертається найсильніша армія світу, найсильніша армія континенту — це єдине, що в Європи залишається. Дональд Трамп зумів витягнути європейців із затишної ілюзії безпеки. А тому чим далі від Брюсселя буде Вашингтон — тим ближче до Брюсселя може опинитися Київ. Якщо раніше Україна шукала в Європі джерело сили — то тепер Європа може почати шукати силу в Україні.
 
У долі досить дивакувате почуття гумору.

Вийшов польський переклад «Дикого заходу»

Загалом це вже четверта мовна версія після англійської та німецької. Або п’ята, якщо рахувати ще російську. До речі, саме вона виявилась найнезатребуванішою. Хоча здавалося б

Не знаю, що буде з польською. Раніше здавалося, що треба пояснювати нас не всім нашим сусідам, але тепер схоже, що всім. Тому подивимося

На початку війни я не думав, що книга матиме довге життя. Втім, я так само не думав і про себе. Приємно, що я обидва рази помилився

Окрема подяка Anna Ursulenko за дбайливий переклад. Та Wydawnictwo KEW за видання та обкладинку

Купити можна ось тут

https://bonito.pl/produkt/dziki-zachod-europy-wschodniej