Я щойно побачила такий цікавий кейс про спалення книг, журналістику та свободу слова, поспішаю ділитися ним з вами —

Декілька днів тому чоловік у штаті Мен придбав рекламу у газеті рекламуючи наступну подію:

Червневе спалення книг: під час Місяця Гордості New England White Network (назва його неонацистської організації) буде святкувати так, ніби на дворі 1933 рік.

Як ви можете уявити, це викликало обурення, тому що як нас всіх навчив Генріх Гейне: де спалюють книги, почнуть спалювати людей.

Але найцікавіше було потім, коли головний редактор газети опублікував лист (ви його можете прочитати ось тут) про своє рішення опублікувати цю рекламу, аргументуючи це підтримкою свободи слова. Він стверджує, що відмова публікувати рекламу була б рівнозначною самому спаленню книг, оскільки обмежувала б доступ до інформації?.. Хоча редактор особисто не погоджується з ідеєю спалення книг і не вважає себе неонацистом, він вважає, що свобода слова повинна захищати саме ті висловлювання, з якими ми не згодні, і не дозволить «натовпу войовничих хуліганів» переконати його відмовитися від захисту цього принципу. Ой вей.

Що ми тут маємо:
— хибна еквівалентність: порівняння відмови публікувати рекламу зі спаленням книг є логічною помилкою, бо редакційні рішення щодо змісту видання — це стандартна журналістська практика, а не цензура
— last I checked, то реклама нацистських акцій далеко виходить за межі простого вираження ідей;
— перша поправка американської конституції захищає свободу слова від втручання держави, але не зобов'язує приватні медіа публікувати будь-які матеріали;
— ось це просто моє улюблене, бо прикриватися професійними стандартами ми любимо, але чомусь забуваємо, що етичні кодекси журналістики взагалі-то вимагають уникати публікацій, що розпалюють ненависть, пропагують насильство чи дискримінацію;
— хоч редактор намагається показати свою нейтральність, але у питаннях просування ідеологій, історично пов'язаних з геноцидом, така позиція стає де-факто підтримкою (упс).