​​Максимально не хочеться душнити про «Вавилон» Дем'єна Шазелла, який я встигла подивитись уже двічі з початку прокату. Історія злетів і падінь в епоху Золотого Голлівуду, вочевидь, змальовує збірних персонажів в досить умовній обстановці, покликаній показати основні віхи становлення індустрії та особисте зізнання кіно в коханні. Поки сноби-критики говорять про спотворення реальних постатей, зумери в Тік Ток одержимі саундтреком (в моєму топі Voodoo Mama) Джастіна Гурвіца і, здається, одним із найкращих фіналів за останні роки. А ще розбирають усі відсилки — до Інгмара Бергмана, Джузеппе Торнаторе та Пола Томаса Андерсона. Якщо завдання Шазелла полягало в тому, щоб закохати всіх у кіно — йому вдалося. Тому «Вавилон», незважаючи на всі недоліки, is so underrated.

Фільм страждає на мегаломанію, й іноді здається, що краще було б, якщо матеріал показали у форматі серіалу. Жарти про кокаїн, соски героїні Марго Роббі, слонові сюрпризи та інше працюють. Ми встигаємо закохатися в дуже неідеальних персонажів, зокрема, у вічно втомленого героя Бредда Пітта і american dream у виконанні Дієго Кальви. Але, попри всі провокації, ця «вавилонська вежа» втомлює приблизно з середини хронометражу.

Втім, стрічка дає чудового стусана під сраку усім нам, змушеним жити в капіталістичному суспільстві, нагадуючи про те, що все-таки доведеться втерти сльози і співати свою пісеньку до кінця, поки вистачає сил. Про похмілля після вечірки теж не забуваймо. Історія, мистецтво, індустрія — взагалі все, що більше за окрему людину, перемелює нас і залишає лише результат. Але ми ж пам'ятаємо, що те, що не зафіксовано, не існує, правда?

Коротше кажучи, «Вавилон» Дем'єна Шазелла — це дуже красиво й варте пролитих наприкінці сліз та витраченого часу. Навіть якщо наступного дня ви подумаєте: «А що я, чорт забирай, подивився?».