Channel: Анахронізм
Кордон імен
Міжрегіональні відмінності проявилися там, де донедавна не дуже хтось дивився - у найпопулярніших іменах новонароджених. Те, яке найпопулярніше ім’я на тій чи іншій території, є одним із маркерів ідентичності та культури, а тому за цим цікаво спостерігати. До 30-х років не існувало якоїсь серйозної регіональної відмінності: традиційні Іван, Микола, Василь, Михайло, Володимир, Марія, Ганна, Катерина, Надія та Ольга +- рівномірно переважали по всій Україні.
Лише в 30-х роках, в Радянській Україні до лідерів долучились Ніна, Валентина, Лідія, Людмила, Анатолій та Віктор. Це може бути пов’язаним із кінцем українізації, репресіями і Голодомором. Але для Заходу України, ці нововведення були до лампочки, вони й надалі максимально поважали традиційні імена, яких на Сході помалу піджимали нові імена.
Міжрегіональні відмінності проявилися там, де донедавна не дуже хтось дивився - у найпопулярніших іменах новонароджених. Те, яке найпопулярніше ім’я на тій чи іншій території, є одним із маркерів ідентичності та культури, а тому за цим цікаво спостерігати. До 30-х років не існувало якоїсь серйозної регіональної відмінності: традиційні Іван, Микола, Василь, Михайло, Володимир, Марія, Ганна, Катерина, Надія та Ольга +- рівномірно переважали по всій Україні.
Лише в 30-х роках, в Радянській Україні до лідерів долучились Ніна, Валентина, Лідія, Людмила, Анатолій та Віктор. Це може бути пов’язаним із кінцем українізації, репресіями і Голодомором. Але для Заходу України, ці нововведення були до лампочки, вони й надалі максимально поважали традиційні імена, яких на Сході помалу піджимали нові імена.
(!) Треба сказати, що мова в цьому пості йде саме про найпопулярніші імена, тобто про імена, які були №1 у районі та місті, лише це ми беремо до уваги. І ще, під "новими іменами" маються на увазі імена, які є новими серед популярних імен, а не імена, які просто щойно виникли, і тому є новими. Наприклад ім’я Наталія існувало давно, але новим серед популярних імен стало лише в 60-х.
З середини 40-х років варто звернути увагу на Волинь - на відміну від решти Заходу України, опісля радянської окупації вона поступово долучилась до Наддніпрянської тусовки. Можливо спадок Російської Імперії мав більшу вагу для волинян, ніж недавнє перебування з галичанами під Польщею, і тому волиняни відчували більшу спорідненість зі своїми східними співвітчизниками, ніж з південними. Так от, з “іменним приєднанням” Волині до Наддніпрянщини, найбільша відмінність і найчіткіший кордон імен простежується між тими землями, які у довгому 19 столітті перебували у складі бабці Австрії (Галичина+Закарпаття+Буковина), та рештою України, яка була під Росією (aka Велика Україна). Тобто від середини 20-го століття, найбільша відмінність простежувалася між територіями імперій, які вже ось 30 років, як канули в небуття.
Те, що Україна в “питанні імен” строго поділилася по вже неіснуючому російсько-австрійському кордоні, може свідчити про те, що саме до Першої Світової, в різних українських середовищах за панування двох імперій, заклалися ті інституційні відмінності, які через десятки років вплинули на різний вибір батьками імен. І ось, не за самого існування згаданих імперій, а лише починаючи від 30-х років минулого століття, в цих двох частинах України почали відбуватися дуже різні “іменні” двіжі, про що вже згадувалось в першому абзаці. Стартуючи з 50-х років, Олександр, Сергій, Олексій, Любов, Світлана, Олена, а в 90-х Владислав і Юлія, почергово набували популярності на Великій Україні. Але Карпатський регіон (+ Тернопіль) не зважав на ці тренди, а залишався вірним Іванам, Михайлам, Володимирам, Миколам, Василям, Маріям, Галинам та Ганнам. Ба більше, час від часу тут появлялась нова локальна мода на Богданів, Романів, Ігорів та Андріїв.
Звісно ж появлялись нові імена, які займали лідерські позиції в обох частинах України, наприклад Тетяна, Наталія, Оксана та Ірина. Чоловічі ж імена радше роз’єднювали Україну, ніж об’єднювали, хоча довгий час єдність найпопулярніших українських імен трималася зокрема на традиційно популярних Володимирі і Миколі. Під цим дописом прикріплені карти найпопулярніших чоловічих і жіночих імен за 1988 і 1973 роки відповідно. Саме в цих роках найкраще видно кордон імен. І згідно із доброю традицією - питання: ваше ім’я більше відповідає трендам земель колишньої Підавстрійської України (👈), Підросійської України (👉), чи ваше ім’я поза цими трендами?
З середини 40-х років варто звернути увагу на Волинь - на відміну від решти Заходу України, опісля радянської окупації вона поступово долучилась до Наддніпрянської тусовки. Можливо спадок Російської Імперії мав більшу вагу для волинян, ніж недавнє перебування з галичанами під Польщею, і тому волиняни відчували більшу спорідненість зі своїми східними співвітчизниками, ніж з південними. Так от, з “іменним приєднанням” Волині до Наддніпрянщини, найбільша відмінність і найчіткіший кордон імен простежується між тими землями, які у довгому 19 столітті перебували у складі бабці Австрії (Галичина+Закарпаття+Буковина), та рештою України, яка була під Росією (aka Велика Україна). Тобто від середини 20-го століття, найбільша відмінність простежувалася між територіями імперій, які вже ось 30 років, як канули в небуття.
Те, що Україна в “питанні імен” строго поділилася по вже неіснуючому російсько-австрійському кордоні, може свідчити про те, що саме до Першої Світової, в різних українських середовищах за панування двох імперій, заклалися ті інституційні відмінності, які через десятки років вплинули на різний вибір батьками імен. І ось, не за самого існування згаданих імперій, а лише починаючи від 30-х років минулого століття, в цих двох частинах України почали відбуватися дуже різні “іменні” двіжі, про що вже згадувалось в першому абзаці. Стартуючи з 50-х років, Олександр, Сергій, Олексій, Любов, Світлана, Олена, а в 90-х Владислав і Юлія, почергово набували популярності на Великій Україні. Але Карпатський регіон (+ Тернопіль) не зважав на ці тренди, а залишався вірним Іванам, Михайлам, Володимирам, Миколам, Василям, Маріям, Галинам та Ганнам. Ба більше, час від часу тут появлялась нова локальна мода на Богданів, Романів, Ігорів та Андріїв.
Звісно ж появлялись нові імена, які займали лідерські позиції в обох частинах України, наприклад Тетяна, Наталія, Оксана та Ірина. Чоловічі ж імена радше роз’єднювали Україну, ніж об’єднювали, хоча довгий час єдність найпопулярніших українських імен трималася зокрема на традиційно популярних Володимирі і Миколі. Під цим дописом прикріплені карти найпопулярніших чоловічих і жіночих імен за 1988 і 1973 роки відповідно. Саме в цих роках найкраще видно кордон імен. І згідно із доброю традицією - питання: ваше ім’я більше відповідає трендам земель колишньої Підавстрійської України (👈), Підросійської України (👉), чи ваше ім’я поза цими трендами?
Чому демони розмовляють латиною?
Діло було в Середні Віки. Спеціальність 066 Демонологія була вкрай вимогливою до абітурієнтів. Навчання полягало в вивченні всіх наявних у виші демонологічних кодексів, з яких напам’ять зазубрювалися імена демонів, їх ієрархія, та словесні формули, за якими майбутній спеціаліст комунікуватиме зі своїми надприродними менторами.
Тоді суспільство вірило в силу ритуалів, а ритуал дає бажане лише якщо його правильно провести. Достатньо було недовимовити одну букву в заклинанні, і на маєш - демон замість складання вашої сесії вже запускає чергову пандемію чуми. Тому ви мали достеменно розуміти, про що йдеться в навчальних матеріалах, які були написані латиною. Жінці в ті часи вивчити латину було майже ніде, тому по спеціальності 066 інквізиція засуджувала чоловіків.
Як демон, ти міг спілкуватися якою хоч мовою, однак, якщо люди звертаються до тебе латиною, то цю мову тобі, як професійному демону, треба розуміти на рівні нейтів спікера. На щастя в пеклі репетиторів вистачає.
Діло було в Середні Віки. Спеціальність 066 Демонологія була вкрай вимогливою до абітурієнтів. Навчання полягало в вивченні всіх наявних у виші демонологічних кодексів, з яких напам’ять зазубрювалися імена демонів, їх ієрархія, та словесні формули, за якими майбутній спеціаліст комунікуватиме зі своїми надприродними менторами.
Тоді суспільство вірило в силу ритуалів, а ритуал дає бажане лише якщо його правильно провести. Достатньо було недовимовити одну букву в заклинанні, і на маєш - демон замість складання вашої сесії вже запускає чергову пандемію чуми. Тому ви мали достеменно розуміти, про що йдеться в навчальних матеріалах, які були написані латиною. Жінці в ті часи вивчити латину було майже ніде, тому по спеціальності 066 інквізиція засуджувала чоловіків.
Як демон, ти міг спілкуватися якою хоч мовою, однак, якщо люди звертаються до тебе латиною, то цю мову тобі, як професійному демону, треба розуміти на рівні нейтів спікера. На щастя в пеклі репетиторів вистачає.
Нуль подій, багато горщиків
Мова йде про трипільську культуру, чиї методи господарювання і через 7 тисячоліть залишаються актуальними в моєму селі. На відміну від скіфів, кіммерійців, чи перших слов’ян, ми знаємо про існування трипільців не завдяки якомусь древньому старому діду (аля Геродоту), який написав шось типу “от був я значить в трипільців, пацани реально класно розмальовують горщики, поважаю, рекомендую.”
Ніхто про трипільців ніяких згадок не залишав, а тому трипільці це виключно археологічна культура. Тобто ми просто знаємо, що був якийсь народ/культура, яка проживала на нашій території протягом 2к років, і ми назвали їх трипільцями. Лишень подумайте, що сталося в Україні за минулі 2 тисячі років: від Різдва Христового і до нині. Тепер подумайте що могло статися за 2к років в трипільців.
Наприклад, у них могло відбутися десь 3-4 мовні поділи, за аналогом як у нас із палітри слов’янських діалектів сформувались українська, білоруська і російська. В епоху трипільців, така штука теоретично ставалася із кожною мовою десь раз в 600 років. За умови, що від свого виникнення трипільці розмовляли однією мовою (що взагалі не факт), з однієї спільної пратрипільської мови могла розвинутись купка трипільських мов і мовних сімей.
Відомо лише, що трипільці не розмовляли українською, бо на той час не те що української, а й якоїсь праслов’янської мови не існувало. Та й взагалі, трипільці не розробили якогось письма, щоби ми могли говорити про їхню мову. Через це ми і не знаємо, що в них там відбувалося увесь цей час, бо вони не винайшли спосіб розказати нам про свою епоху, через тексти, написи, картинки чи щось таке.
Невідомий їхній політичний устрій, релігійні переконання, протистояння, самоідентифікація, ставлення до сусідів, і найголовніше - що відбувалося в їхніх головах, і заради чого був весь цей трипільській двіж. Зате ми знаємо в дуже широких мазках в чому цей двіж полягав.
Отже, 6-5 тис. до н. е відбувається масштабна міграція із Балкан через Карпати в межиріччя Пруту і Дністра (скоріш за все через глобальне потепління). Ці різношерстні мігранти змішалися із місцевим автохтонним населенням. Так і появились перші трипільці. За 600 років вони дійшли до Дніпра, і раптом до них із Балкан знову причимчикували якісь нові мігранти - нові трипільці.
На відміну від перших трипільців, нові трипільці вміли розмальовувати кераміку. І от, поступово мальовані трипільці витісняли немальованих, під шумок будуючи перші в трипільській історії укріплення. Консервативні прихильники немальованої кераміки спершу на кількасот років розгубились, а потім почали будувати перші протоміста, що згодом підхопили і любителі розмальованої кераміки.
Перші трипільці залишились домінантними лише в частині Середнього Подніпров’я, решту окупували трипільські малювальники. Багато поселень було “поза політикою”, і складались із різних пропорцій мальованих і немальованих трипільців. Окрім цього, в трипільську тусовку подекуди вливалися і інші принципові хлопці, які ставилися до кераміки ще по-іншому.
Взагалі цікаво фантазувати як трипільці ставилися один до одного. Для нас вони всі - трипільці, щось таке єдине і неподільне. З точки ж зору першого трипільця, новий трипілець міг і не бути трипільцем зовсім - якось по-молодіжному він розмальовує свої горщики, орнамент малює не по-нашому, і фарба у нього якась неправильна, а якщо він ще й говорить на своїй незрозумілій говірці, то це вже всьо, гайки.
Як то кажуть, хорошої культури має бути багато, а трипільців тоді було десь від 100 до 300-400 тисяч. Їхні поселення об’єднювалися в племена. Межі племінних утворень визначаються за поширенням певних стилів розпису кераміки (бо більше немає за чим це визначати). Ці племена мали власні столиці, і, скоріш за все, воювали як із сусідніми культурами, так і між собою.
Та про ці всі перипетії ми, на жаль, нічого не знаємо. Хоч маємо на руках багато горщиків, але шаримо рівно нуль цілих нуль десятих реальних подій. Очікувано, але сумно.
Мова йде про трипільську культуру, чиї методи господарювання і через 7 тисячоліть залишаються актуальними в моєму селі. На відміну від скіфів, кіммерійців, чи перших слов’ян, ми знаємо про існування трипільців не завдяки якомусь древньому старому діду (аля Геродоту), який написав шось типу “от був я значить в трипільців, пацани реально класно розмальовують горщики, поважаю, рекомендую.”
Ніхто про трипільців ніяких згадок не залишав, а тому трипільці це виключно археологічна культура. Тобто ми просто знаємо, що був якийсь народ/культура, яка проживала на нашій території протягом 2к років, і ми назвали їх трипільцями. Лишень подумайте, що сталося в Україні за минулі 2 тисячі років: від Різдва Христового і до нині. Тепер подумайте що могло статися за 2к років в трипільців.
Наприклад, у них могло відбутися десь 3-4 мовні поділи, за аналогом як у нас із палітри слов’янських діалектів сформувались українська, білоруська і російська. В епоху трипільців, така штука теоретично ставалася із кожною мовою десь раз в 600 років. За умови, що від свого виникнення трипільці розмовляли однією мовою (що взагалі не факт), з однієї спільної пратрипільської мови могла розвинутись купка трипільських мов і мовних сімей.
Відомо лише, що трипільці не розмовляли українською, бо на той час не те що української, а й якоїсь праслов’янської мови не існувало. Та й взагалі, трипільці не розробили якогось письма, щоби ми могли говорити про їхню мову. Через це ми і не знаємо, що в них там відбувалося увесь цей час, бо вони не винайшли спосіб розказати нам про свою епоху, через тексти, написи, картинки чи щось таке.
Невідомий їхній політичний устрій, релігійні переконання, протистояння, самоідентифікація, ставлення до сусідів, і найголовніше - що відбувалося в їхніх головах, і заради чого був весь цей трипільській двіж. Зате ми знаємо в дуже широких мазках в чому цей двіж полягав.
Отже, 6-5 тис. до н. е відбувається масштабна міграція із Балкан через Карпати в межиріччя Пруту і Дністра (скоріш за все через глобальне потепління). Ці різношерстні мігранти змішалися із місцевим автохтонним населенням. Так і появились перші трипільці. За 600 років вони дійшли до Дніпра, і раптом до них із Балкан знову причимчикували якісь нові мігранти - нові трипільці.
На відміну від перших трипільців, нові трипільці вміли розмальовувати кераміку. І от, поступово мальовані трипільці витісняли немальованих, під шумок будуючи перші в трипільській історії укріплення. Консервативні прихильники немальованої кераміки спершу на кількасот років розгубились, а потім почали будувати перші протоміста, що згодом підхопили і любителі розмальованої кераміки.
Перші трипільці залишились домінантними лише в частині Середнього Подніпров’я, решту окупували трипільські малювальники. Багато поселень було “поза політикою”, і складались із різних пропорцій мальованих і немальованих трипільців. Окрім цього, в трипільську тусовку подекуди вливалися і інші принципові хлопці, які ставилися до кераміки ще по-іншому.
Взагалі цікаво фантазувати як трипільці ставилися один до одного. Для нас вони всі - трипільці, щось таке єдине і неподільне. З точки ж зору першого трипільця, новий трипілець міг і не бути трипільцем зовсім - якось по-молодіжному він розмальовує свої горщики, орнамент малює не по-нашому, і фарба у нього якась неправильна, а якщо він ще й говорить на своїй незрозумілій говірці, то це вже всьо, гайки.
Як то кажуть, хорошої культури має бути багато, а трипільців тоді було десь від 100 до 300-400 тисяч. Їхні поселення об’єднювалися в племена. Межі племінних утворень визначаються за поширенням певних стилів розпису кераміки (бо більше немає за чим це визначати). Ці племена мали власні столиці, і, скоріш за все, воювали як із сусідніми культурами, так і між собою.
Та про ці всі перипетії ми, на жаль, нічого не знаємо. Хоч маємо на руках багато горщиків, але шаримо рівно нуль цілих нуль десятих реальних подій. Очікувано, але сумно.
Режим очікування апокаліпсису
1492 рік, весь світ стоїть на порозі нової епохи: в українських степах появляються козаки, а Колумб допливає до Америки. Та нашого сусіда ці новини аж ніяк не турбують - Московське царство якраз знаходиться в режимі очікування кінця світу. Московити тоді жили за календарем, який вів літочислення від біблійної дати створення світу (5508 рік до н. е.), а 1492 рік за їхнім календарем був 7000 роком, останнім роком в історії людства.
Логіка була наступною: із Святого Письма відомо, що Бог створив світ за 6 днів + на сьомий відпочивав. Те ж Святе Письмо каже, що для Бога один день це як тисяча років для людини. Перевівши сім божих днів на людське сприйняття часу, можемо твердити, що Бог займався створенням Землі 7000 років, і, на думку тодішніх православних вчених мужів, саме 7000 років наш світ і мав проіснувати.
Жах перед 7000 роком нагнітався задовго до його настання. Наприклад до 1492 року церковний календар був повністю прорахований (насамперед визначали дати Великодня, які кожного року були іншими), а за наступні роки ніхто не брався, бо їх по ідеї і так не мало бути. Тобто ось ми переміщуємось в машині часу в Москву 1450 року і відкриваємо актуальний календар, щоб глянути коли святити пасочку. З цікавості дивимося шо там буде через 50 років, а календар закінчується на 1492 - далі пусто. Потім переміщуємося в 1400 чи в 1480 - ситуація та ж сама.
Московити були настільки переконані в наближенні апокаліпсису, що в роки перед 1492 вони дедалі рідше одружувались, а безпосередньо в 1491-1492, люди часто переставали займатися господаркою (бо безперспективно), через що згодом виник голод. З цим панічним станом суспільства треба було шось робити, бо життя завмерло, ніхто нічого не робить, і податки збирати нема звідки. Тодішній московський князь Іван Васильович викупив, що цілий 7000 рік люди чекатимуть смерті і заб’ють болт на все, тому необхідна якась реформа, бажано календарна, бажано вже.
Тоді новий рік в Московському царстві починався не першого січня, а першого березня. І от наступив 7000, країна в ступорі. Князь вирішив, що варто якомога швидше скіпнути цей злощасний рік, зробивши його коротшим. Якраз непоганий привід зробити календарну реформу, і починати рік не з першого березня, а з першого вересня, як робили ті ж самі візантійці. Таким чином 7000-ий рік почався 1го березня 1492, а закінчився 1го вересня 1492, протривавши лише півроку.
Відтоді ще 200 з гаком років московити починали новий рік із вересня. Весь православний нарід зітхнув з полегшенням, і продовжив займатись своїми справами.
1492 рік, весь світ стоїть на порозі нової епохи: в українських степах появляються козаки, а Колумб допливає до Америки. Та нашого сусіда ці новини аж ніяк не турбують - Московське царство якраз знаходиться в режимі очікування кінця світу. Московити тоді жили за календарем, який вів літочислення від біблійної дати створення світу (5508 рік до н. е.), а 1492 рік за їхнім календарем був 7000 роком, останнім роком в історії людства.
Логіка була наступною: із Святого Письма відомо, що Бог створив світ за 6 днів + на сьомий відпочивав. Те ж Святе Письмо каже, що для Бога один день це як тисяча років для людини. Перевівши сім божих днів на людське сприйняття часу, можемо твердити, що Бог займався створенням Землі 7000 років, і, на думку тодішніх православних вчених мужів, саме 7000 років наш світ і мав проіснувати.
Жах перед 7000 роком нагнітався задовго до його настання. Наприклад до 1492 року церковний календар був повністю прорахований (насамперед визначали дати Великодня, які кожного року були іншими), а за наступні роки ніхто не брався, бо їх по ідеї і так не мало бути. Тобто ось ми переміщуємось в машині часу в Москву 1450 року і відкриваємо актуальний календар, щоб глянути коли святити пасочку. З цікавості дивимося шо там буде через 50 років, а календар закінчується на 1492 - далі пусто. Потім переміщуємося в 1400 чи в 1480 - ситуація та ж сама.
Московити були настільки переконані в наближенні апокаліпсису, що в роки перед 1492 вони дедалі рідше одружувались, а безпосередньо в 1491-1492, люди часто переставали займатися господаркою (бо безперспективно), через що згодом виник голод. З цим панічним станом суспільства треба було шось робити, бо життя завмерло, ніхто нічого не робить, і податки збирати нема звідки. Тодішній московський князь Іван Васильович викупив, що цілий 7000 рік люди чекатимуть смерті і заб’ють болт на все, тому необхідна якась реформа, бажано календарна, бажано вже.
Тоді новий рік в Московському царстві починався не першого січня, а першого березня. І от наступив 7000, країна в ступорі. Князь вирішив, що варто якомога швидше скіпнути цей злощасний рік, зробивши його коротшим. Якраз непоганий привід зробити календарну реформу, і починати рік не з першого березня, а з першого вересня, як робили ті ж самі візантійці. Таким чином 7000-ий рік почався 1го березня 1492, а закінчився 1го вересня 1492, протривавши лише півроку.
Відтоді ще 200 з гаком років московити починали новий рік із вересня. Весь православний нарід зітхнув з полегшенням, і продовжив займатись своїми справами.
Трохи Північної Кореї вам в стрічку
Класичний тоталітаризм досі існує в Північній Кореї на чолі з Кім Чен Ином, який тримає руку на ядерній кнопці. Ізоляція від світу дала режиму монополію на мізки людей, і корейців вже 70 років переконують в божественності їхніх комуністичних вождів. Культ особи навколо правителів КНДР роздутий настільки, що Гітлер, Сталін і Мао Дзедун нервово курять у кутку, а Ленін закрився в мавзолеї, і не виходить звідти вже десятиліттями.
Дід і батько Кім Чен Ина, згідно з їхніми офіційними біографіями, без особливих проблем могли би вписалися у всесвіт Marvel чи DC:
Дідо
Офіційний титул: Сонце
Супергеройські здібності: вміє і практикує телепорт; домігся того, щоб в його честь назвали квітку
Кім Ір Сен є наріжним каменем північнокорейської пропаганди, оскільки чим крутіший засновник режиму, тим більшу легітимність мають його спадкоємці. Цей дід настільки важливий, що вся країна веде літочислення з дня його народження (навіть не з дня самої революції), і зараз там не 2021, а 110 рік.
Його надприродний скіл - телепорт, завдяки якому він майже самотужки переміг Японію в Другій Світовій. Його ім’я настільки сакральне, що його заборонено розділяти на письмі переносами, тобто не можна щоби “Кім Ір-” було в одному рядку, а “Сен” в наступному. Посмертна і актуальна посада Кім Ір Сена - Вічний Президент.
Батько
Офіційний титул: Улюблений керівник, який повністю втілює прекрасний лик, яким повинен володіти лідер
Супергеройські здібності: контролює погоду; не ходить в туалет
Зазвичай спроба диктатора передати владу своєму кровному наступнику завершується невдачею, бо складно вродити когось, хто перевершить тебе. Диктатура завжди тримається на особистості диктатора, а культ особи засновника режиму дуже тяжко переплюнути. Все ж батько Кім Чен Ина впорався на 10 з 10.
В реальному світі, Кім Чен Ір народився в СРСР, і там його нарекли Юрієм Ірсеновичем Кімом. В реальності ж партійної пропаганди, він народився в Кореї, на священній горі. Про його появу на світ сповістила ластівка, що спустилися з небес, після чого хмари розступились, а на небі появилась подвійна веселка і нова зоря.
Очевидно, що після такого епічного народження, ти не можеш бути звичайною дитиною. Тому Кім Чен Ір навчився ходити коли йому було всього лиш три тижні, а говорити в два місяці. Він самотужки написав 1500 книг та 6 опер, зробив вагомий вклад в розвиток французької моди і винайшов гамбургер.
Найдивніший факт із біографії: його організм настільки довершений, що він не продукує ніяких людських відходів, а отже, не потребує туалету.
На вашу думку, чиї надприродні здібності крутіші?
Класичний тоталітаризм досі існує в Північній Кореї на чолі з Кім Чен Ином, який тримає руку на ядерній кнопці. Ізоляція від світу дала режиму монополію на мізки людей, і корейців вже 70 років переконують в божественності їхніх комуністичних вождів. Культ особи навколо правителів КНДР роздутий настільки, що Гітлер, Сталін і Мао Дзедун нервово курять у кутку, а Ленін закрився в мавзолеї, і не виходить звідти вже десятиліттями.
Дід і батько Кім Чен Ина, згідно з їхніми офіційними біографіями, без особливих проблем могли би вписалися у всесвіт Marvel чи DC:
Дідо
Офіційний титул: Сонце
Супергеройські здібності: вміє і практикує телепорт; домігся того, щоб в його честь назвали квітку
Кім Ір Сен є наріжним каменем північнокорейської пропаганди, оскільки чим крутіший засновник режиму, тим більшу легітимність мають його спадкоємці. Цей дід настільки важливий, що вся країна веде літочислення з дня його народження (навіть не з дня самої революції), і зараз там не 2021, а 110 рік.
Його надприродний скіл - телепорт, завдяки якому він майже самотужки переміг Японію в Другій Світовій. Його ім’я настільки сакральне, що його заборонено розділяти на письмі переносами, тобто не можна щоби “Кім Ір-” було в одному рядку, а “Сен” в наступному. Посмертна і актуальна посада Кім Ір Сена - Вічний Президент.
Батько
Офіційний титул: Улюблений керівник, який повністю втілює прекрасний лик, яким повинен володіти лідер
Супергеройські здібності: контролює погоду; не ходить в туалет
Зазвичай спроба диктатора передати владу своєму кровному наступнику завершується невдачею, бо складно вродити когось, хто перевершить тебе. Диктатура завжди тримається на особистості диктатора, а культ особи засновника режиму дуже тяжко переплюнути. Все ж батько Кім Чен Ина впорався на 10 з 10.
В реальному світі, Кім Чен Ір народився в СРСР, і там його нарекли Юрієм Ірсеновичем Кімом. В реальності ж партійної пропаганди, він народився в Кореї, на священній горі. Про його появу на світ сповістила ластівка, що спустилися з небес, після чого хмари розступились, а на небі появилась подвійна веселка і нова зоря.
Очевидно, що після такого епічного народження, ти не можеш бути звичайною дитиною. Тому Кім Чен Ір навчився ходити коли йому було всього лиш три тижні, а говорити в два місяці. Він самотужки написав 1500 книг та 6 опер, зробив вагомий вклад в розвиток французької моди і винайшов гамбургер.
Найдивніший факт із біографії: його організм настільки довершений, що він не продукує ніяких людських відходів, а отже, не потребує туалету.
На вашу думку, чиї надприродні здібності крутіші?
Повість минулих літ пояснює за все
Жив був слов’янський руський народ. Колись давно його завоювали прибульці-варяги, які підступно вбили місцевих правителів. Це варязьке плем’я називалося русь, і згодом так стали називатись їхні підлеглі-слов’яни. Варяги заснували династію, що й по сей день править на Русі. Нащадок цих завойовників заставив русичів зректися своїх давніх звичаїв і прийняти чужоземну грецьку віру.
Таким могли бачити своє минуле деякі русичі початку 12 століття. Звучить не зовсім як історія суперуспішності руського народу, правда ж? А що якщо так:
(..пишеться літопис..)
По-перше, слов’яни ведуть свій родовід від біблійних персонажів - усі вони нащадки Яфета, сина Ноя. Сам апостол Андрій, який знав Ісуса особисто, прийшов на місце майбутнього Києва, і сказав, що тут буде велике місто з багатьма церквами, а також із трьома гілками метро. Опісля цього Андрій вернувся до Риму, і буквально розказував римлянам, як люди в руських краях паряться в бані. Крч, із християнством русичі із давніх-давен “на ти”.
Засновник Києва, полянський князь Кий, теж був не простаком, а особисто зустрічався із візантійським імператором. Поляни, які згодом стануть руссю, з давніх часів вирізнялися високими моральними якостями, на відміну від сусідів, котрі жили як тварини (зокрема вкрай аморальними були древляни, яким княгиня Ольга колись організує геноцид). Звісно ж жили вони так, бо не знали закону божого.
По-друге, слов’яни, що мешкали на півночі в районі майбутнього Новгорода, ніяк не могли дати собі ради з менеджментом, тому вони самі (!) добровільно (!!!) запросили до себе досвідчених варягів на чолі з Рюриком, аби ті навчили їх як правильно жити. Під весь цей шум, варяги Аскольд і Дір помагають полянам скинути хозарське ярмо, опісля ідуть походом на Візантію.
Наступник Рюрика Олег виманює Аскольда і Діра з Києва, і, зауваживши, що вони, на відміну від Ігоря, сина Рюрика, нелегітимні князі, вбиває їх. Не дуже благородно (ну бо язичники), зате досить-таки легітимно. Отже, прибульці-скандинави теж хлопці не прості - вони були настільки авторитетними, що слов’яни запросили їх до себе владарювати, а потім варяги-руси дали по шапці хозарам і грекам. Одним словом, варто пишатися тим, що в нас такі класні князі.
І наостанок, Володимир не захотів прийняти іслам, бо там не можна пити, а юдаїзм він не прийняв бо від євреїв відвернувся їхній ж Бог, пустивши їх з торбами по світу. Натомість грецький філософ популярно пояснив йому за християнство, переказавши Святе Письмо, і залякавши вічними муками. Та Володимир князь не дурний, не повірив на слово проповідникам, а послав своїх людей подивитись як там насправді.
Руським посланцям дуже сподобались грецькі храми і обряди, а потім Володимир ще й згадав, що його баба Ольга була християнкою. Через рік він взяв в облогу одне грецьке місто, і заприсягся, що якщо здобуде перемогу то прийме християнство. Місто Володимир взяв, і захотів одружитися із грецькою принцесою, а міг він це зробити лише охрестившись. А ще саме в той час Володимир осліп, а охрестившись - прозрів.
І от вибір було зроблено, Русь стала на шлях праведний, а літопис за все пояснив. Тепер виходить що всі круті - і слов’яни, і варяги, і християни. Ну так вже значно краще, та?
Жив був слов’янський руський народ. Колись давно його завоювали прибульці-варяги, які підступно вбили місцевих правителів. Це варязьке плем’я називалося русь, і згодом так стали називатись їхні підлеглі-слов’яни. Варяги заснували династію, що й по сей день править на Русі. Нащадок цих завойовників заставив русичів зректися своїх давніх звичаїв і прийняти чужоземну грецьку віру.
Таким могли бачити своє минуле деякі русичі початку 12 століття. Звучить не зовсім як історія суперуспішності руського народу, правда ж? А що якщо так:
(..пишеться літопис..)
По-перше, слов’яни ведуть свій родовід від біблійних персонажів - усі вони нащадки Яфета, сина Ноя. Сам апостол Андрій, який знав Ісуса особисто, прийшов на місце майбутнього Києва, і сказав, що тут буде велике місто з багатьма церквами, а також із трьома гілками метро. Опісля цього Андрій вернувся до Риму, і буквально розказував римлянам, як люди в руських краях паряться в бані. Крч, із християнством русичі із давніх-давен “на ти”.
Засновник Києва, полянський князь Кий, теж був не простаком, а особисто зустрічався із візантійським імператором. Поляни, які згодом стануть руссю, з давніх часів вирізнялися високими моральними якостями, на відміну від сусідів, котрі жили як тварини (зокрема вкрай аморальними були древляни, яким княгиня Ольга колись організує геноцид). Звісно ж жили вони так, бо не знали закону божого.
По-друге, слов’яни, що мешкали на півночі в районі майбутнього Новгорода, ніяк не могли дати собі ради з менеджментом, тому вони самі (!) добровільно (!!!) запросили до себе досвідчених варягів на чолі з Рюриком, аби ті навчили їх як правильно жити. Під весь цей шум, варяги Аскольд і Дір помагають полянам скинути хозарське ярмо, опісля ідуть походом на Візантію.
Наступник Рюрика Олег виманює Аскольда і Діра з Києва, і, зауваживши, що вони, на відміну від Ігоря, сина Рюрика, нелегітимні князі, вбиває їх. Не дуже благородно (ну бо язичники), зате досить-таки легітимно. Отже, прибульці-скандинави теж хлопці не прості - вони були настільки авторитетними, що слов’яни запросили їх до себе владарювати, а потім варяги-руси дали по шапці хозарам і грекам. Одним словом, варто пишатися тим, що в нас такі класні князі.
І наостанок, Володимир не захотів прийняти іслам, бо там не можна пити, а юдаїзм він не прийняв бо від євреїв відвернувся їхній ж Бог, пустивши їх з торбами по світу. Натомість грецький філософ популярно пояснив йому за християнство, переказавши Святе Письмо, і залякавши вічними муками. Та Володимир князь не дурний, не повірив на слово проповідникам, а послав своїх людей подивитись як там насправді.
Руським посланцям дуже сподобались грецькі храми і обряди, а потім Володимир ще й згадав, що його баба Ольга була християнкою. Через рік він взяв в облогу одне грецьке місто, і заприсягся, що якщо здобуде перемогу то прийме християнство. Місто Володимир взяв, і захотів одружитися із грецькою принцесою, а міг він це зробити лише охрестившись. А ще саме в той час Володимир осліп, а охрестившись - прозрів.
І от вибір було зроблено, Русь стала на шлях праведний, а літопис за все пояснив. Тепер виходить що всі круті - і слов’яни, і варяги, і християни. Ну так вже значно краще, та?
У всьому винна природа
“Чому ми такі класні, а вони ні? - задались питанням європейці, коли підкоряли менш розвинуті цивілізації. - Ніби вони люди, і ми ніби люди, ніби у нас руки з правильного місця ростуть, та й в них ніби теж. Але почекайте, що сталось, вкусила муха цеце? Когось роздавив слон? Хтось помер від стрибка кенгуру? Засуха? Потоп? Немає води? Забагато води? Жара? Йой, шось в них природні умови такі собі, мабуть того вони такі нездалі”.
Тут ще й Дарвін підканав зі своєю теорією еволюції, і пазл нібито склався: так само як природне середовище провокує мутацію біологічних видів, так само природа визначає окремі людські популяції, надаючи народам ті характеристики, завдяки яким вони або пан, або пропав. У позаминулому столітті вам би так і сказали, що одні народи успішніші за інші, бо одні сформувалися у більш сприятливому природньому середовищі, а інші в менш сприятливому (так званий географічний детермінізм).
Ще в Давньому Китаї державний діяч Гуан Джун стверджував, що характер китайців корелюється із характеристиками річки, на берегах якої вони живуть. Так, наприклад, звивисті і стрімкі річки породжують жадібних, войовничих і неохайних людей.
В Європі першим цю тему підхопив Аристотель, який твердив, що суворі умови європейського континенту породжують мужніх людей, в той час як азіати розніжилися в своїх теплих краях, і позбавилися мужності. Звісно ж Греція, за його версією, знаходилась в ідеальних природних умовах, оскільки вона продукувала найкращих людей свого часу. Так думало багато вчених після Аристотеля, кожен з яких приписував якісь якості європейцям (зазвичай сміливість) і азіатам (хитрість, покірність).
Перевагою Європи окрім помірного клімату вважалась також велика кількість внутрішніх морів, зручних бухт і судноплавних річок. Все це нібито спонукало європейців досліджувати цей світ і давало стимул мореплавству, а мореплавство тоді ототожнювалося із розвитком. Отже, європейці через суворий клімат були вкрай зацікавлені в покращенні своєї ситуації, а наявність водних шляхів ніби підказувала яким способом цю ситуацію можна покращити. Так Європа і захопила світ.
Пізніше географічний детермінізм піддали жорсткій критиці, зокрема через те, що його використовували для легітимізації європейського колоніалізму. Європа краща, європейці найкращі, а всі інші гірші, саме тому Європа має правити світом. Так, Томас Джефферсон (батько-засновник США), підтримував колонізацію Африки, оскільки вважав, що тропічний клімат не дає змоги африканцям стати цивілізованими людьми.
В такому світлі європейські імперіалісти є не загарбниками-експлуататорами, а месіями, які рознесли цивілізованість по всьому світу. Пізніше нацисти також використали аргументи географічного детермінізму, щоб обґрунтувати вищість нордичної раси. Аргументацію географічного детермінізму можна почути і сьогодні:
Чому Німечина врешті-решт стала світовою потугою? Все через те, що в Німеччині з давніх давен дуже розвинута судноплавна річкова система, що завжди сприяло економічному розвитку цих земель.
Чому колись Велика Британія стала правити світом? Бо жити в помірному кліматі на острові це імба: мало того що ти хоробрий і мужній, так ще й сусіди не заважають, і вода навколо.
Чому Скандинавські країни стали суперрозвинутими? Ну бо там тяжкі кліматичні умови, через що люди там привикли пахати і думати головою.
Чому в Україні все тяжко? Бо в нас були надто сприятливі умови (помірний клімат + багато чорнозему), через що не було якогось стимулу, як в тих же скандинавів, якось розвиватися.
Погоджуєтесь чи нє?
“Чому ми такі класні, а вони ні? - задались питанням європейці, коли підкоряли менш розвинуті цивілізації. - Ніби вони люди, і ми ніби люди, ніби у нас руки з правильного місця ростуть, та й в них ніби теж. Але почекайте, що сталось, вкусила муха цеце? Когось роздавив слон? Хтось помер від стрибка кенгуру? Засуха? Потоп? Немає води? Забагато води? Жара? Йой, шось в них природні умови такі собі, мабуть того вони такі нездалі”.
Тут ще й Дарвін підканав зі своєю теорією еволюції, і пазл нібито склався: так само як природне середовище провокує мутацію біологічних видів, так само природа визначає окремі людські популяції, надаючи народам ті характеристики, завдяки яким вони або пан, або пропав. У позаминулому столітті вам би так і сказали, що одні народи успішніші за інші, бо одні сформувалися у більш сприятливому природньому середовищі, а інші в менш сприятливому (так званий географічний детермінізм).
Ще в Давньому Китаї державний діяч Гуан Джун стверджував, що характер китайців корелюється із характеристиками річки, на берегах якої вони живуть. Так, наприклад, звивисті і стрімкі річки породжують жадібних, войовничих і неохайних людей.
В Європі першим цю тему підхопив Аристотель, який твердив, що суворі умови європейського континенту породжують мужніх людей, в той час як азіати розніжилися в своїх теплих краях, і позбавилися мужності. Звісно ж Греція, за його версією, знаходилась в ідеальних природних умовах, оскільки вона продукувала найкращих людей свого часу. Так думало багато вчених після Аристотеля, кожен з яких приписував якісь якості європейцям (зазвичай сміливість) і азіатам (хитрість, покірність).
Перевагою Європи окрім помірного клімату вважалась також велика кількість внутрішніх морів, зручних бухт і судноплавних річок. Все це нібито спонукало європейців досліджувати цей світ і давало стимул мореплавству, а мореплавство тоді ототожнювалося із розвитком. Отже, європейці через суворий клімат були вкрай зацікавлені в покращенні своєї ситуації, а наявність водних шляхів ніби підказувала яким способом цю ситуацію можна покращити. Так Європа і захопила світ.
Пізніше географічний детермінізм піддали жорсткій критиці, зокрема через те, що його використовували для легітимізації європейського колоніалізму. Європа краща, європейці найкращі, а всі інші гірші, саме тому Європа має правити світом. Так, Томас Джефферсон (батько-засновник США), підтримував колонізацію Африки, оскільки вважав, що тропічний клімат не дає змоги африканцям стати цивілізованими людьми.
В такому світлі європейські імперіалісти є не загарбниками-експлуататорами, а месіями, які рознесли цивілізованість по всьому світу. Пізніше нацисти також використали аргументи географічного детермінізму, щоб обґрунтувати вищість нордичної раси. Аргументацію географічного детермінізму можна почути і сьогодні:
Чому Німечина врешті-решт стала світовою потугою? Все через те, що в Німеччині з давніх давен дуже розвинута судноплавна річкова система, що завжди сприяло економічному розвитку цих земель.
Чому колись Велика Британія стала правити світом? Бо жити в помірному кліматі на острові це імба: мало того що ти хоробрий і мужній, так ще й сусіди не заважають, і вода навколо.
Чому Скандинавські країни стали суперрозвинутими? Ну бо там тяжкі кліматичні умови, через що люди там привикли пахати і думати головою.
Чому в Україні все тяжко? Бо в нас були надто сприятливі умови (помірний клімат + багато чорнозему), через що не було якогось стимулу, як в тих же скандинавів, якось розвиватися.
Погоджуєтесь чи нє?
Відміна польського імперіалізму
Уявіть собі, що на вашу державу нападають нацисти, їм допомагають більшовики, і забирають собі 2 із 4 головних міст вашої країни, половину території і більше третини населення. Війна і репресії забирають життя мільйонів ваших співвітчизників, а опісля завершення війни, вас під дулом радянських автоматів змушують змиритися із таким станом речей. Ось ви і живите в державі, східний кордон якої визначили Гітлер і Сталін.
Чи вважатимете ви таку ситуацію справедливою? Однозначно ні. Чи спробуєте ви за першої ж нагоди відновити "справедливий порядок речей"? Подивимось.
Опісля падіння Радянського Союзу весь світ затамував подих в очікуванні низки міжнаціональних конфліктів. На постсоціалістичному просторі майже ніхто не утримався від спокуси “биканути” на своїх сусідів. Угорщина заявила, що її політична спільнота не визнає ніяких кордонів, і до неї входить все угорське населення України, Словаччини, Румунії та Югославії. Росія офіційно підтримувала російськомовне населення “ближнього зарубіжжя”, і хотіла переглянути свої кордони з Україною. Югославія захищаючи інтереси етнічних сербів розпочала чотири війни, організувала етнічні чистки і нарвалася на дві інтервенції НАТО.
Однією з кількох країн колишнього соціалістичного табору яка нічим подібним не займалась (хоча могла б) була Польща. Вона відмовилась від будь-яких територіальних претензій до України, Білорусі і Литви, зосередившись на розбудові своєї держави, і вступу до ЄС. Більше того, вона була найбільшим прихильником незалежності своїх східних сусідів ще тоді, коли мало хто вірив в розпад Союзу. І це в той же час, коли в Польщі українців боялися більше за німців та росіян (наслідок польсько-українських етнічних чисток), а в Литві процвітав польський сепаратизм.
Незважаючи на це все, польська політика щодо східних сусідів в 90-х була незмінною. Якщо польський комуністичний режим був антиукраїнським, то демократична Польща всіляко сприяла Україні. Навіть польські праві сили в той час були проукраїнськими. Українських, білоруських і литовських поляків польські політики розглядали не як своїх співвітчизників, а як громадян відповідної сусідньої країни. Коли литовські поляки розпочали серйозний сепарський двіж, то у Варшаві їх принизливо нарекли радянськими людьми польського походження, оскільки на противагу литовцям, ті традиційно підтримували Кремль. Польща по факту кинула напризволяще свою мільйонну діаспору в Литві, Білорусі та Україні, відмовившись підтримувати місцевий польський сепаратизм.
Звісно ж в таких діях Польщі були свої прагматичні причини. По-перше, їй потрібен був надійний буфер із самодостатніх країн між нею і Росією. По-друге, якби вона висувала претензії на Львів та Вільнюс, це би було сигналом для Німеччини повернути собі Вроцлав і Гданськ (які до війни були німецькими). Тож тут діяв принцип “чини з іншими так, як хочеш щоб чинили з тобою”. По-третє, завдяки виселенню українців і німців Польща стала моноетнічною, і вона не хотіла отримати в пакеті зі Львовом та Вільнюсом нацменшини, які будуть вороже налаштовані до польської держави. І останнє, але не менш важливе - Польща хотіла в Європу, а для цього їй треба було зам’яти усі конфлікти ще перед тим, як про них стане відомо європейцям.
Так і відбулася відміна польського імперіалізму, а наш регіон не перетворився на ще одну гарячу точку (а враховуючи масштаби - жирну гарячу пляму). Досить корисний скіл: вміти надати пріоритет майбутньому над історією.
Уявіть собі, що на вашу державу нападають нацисти, їм допомагають більшовики, і забирають собі 2 із 4 головних міст вашої країни, половину території і більше третини населення. Війна і репресії забирають життя мільйонів ваших співвітчизників, а опісля завершення війни, вас під дулом радянських автоматів змушують змиритися із таким станом речей. Ось ви і живите в державі, східний кордон якої визначили Гітлер і Сталін.
Чи вважатимете ви таку ситуацію справедливою? Однозначно ні. Чи спробуєте ви за першої ж нагоди відновити "справедливий порядок речей"? Подивимось.
Опісля падіння Радянського Союзу весь світ затамував подих в очікуванні низки міжнаціональних конфліктів. На постсоціалістичному просторі майже ніхто не утримався від спокуси “биканути” на своїх сусідів. Угорщина заявила, що її політична спільнота не визнає ніяких кордонів, і до неї входить все угорське населення України, Словаччини, Румунії та Югославії. Росія офіційно підтримувала російськомовне населення “ближнього зарубіжжя”, і хотіла переглянути свої кордони з Україною. Югославія захищаючи інтереси етнічних сербів розпочала чотири війни, організувала етнічні чистки і нарвалася на дві інтервенції НАТО.
Однією з кількох країн колишнього соціалістичного табору яка нічим подібним не займалась (хоча могла б) була Польща. Вона відмовилась від будь-яких територіальних претензій до України, Білорусі і Литви, зосередившись на розбудові своєї держави, і вступу до ЄС. Більше того, вона була найбільшим прихильником незалежності своїх східних сусідів ще тоді, коли мало хто вірив в розпад Союзу. І це в той же час, коли в Польщі українців боялися більше за німців та росіян (наслідок польсько-українських етнічних чисток), а в Литві процвітав польський сепаратизм.
Незважаючи на це все, польська політика щодо східних сусідів в 90-х була незмінною. Якщо польський комуністичний режим був антиукраїнським, то демократична Польща всіляко сприяла Україні. Навіть польські праві сили в той час були проукраїнськими. Українських, білоруських і литовських поляків польські політики розглядали не як своїх співвітчизників, а як громадян відповідної сусідньої країни. Коли литовські поляки розпочали серйозний сепарський двіж, то у Варшаві їх принизливо нарекли радянськими людьми польського походження, оскільки на противагу литовцям, ті традиційно підтримували Кремль. Польща по факту кинула напризволяще свою мільйонну діаспору в Литві, Білорусі та Україні, відмовившись підтримувати місцевий польський сепаратизм.
Звісно ж в таких діях Польщі були свої прагматичні причини. По-перше, їй потрібен був надійний буфер із самодостатніх країн між нею і Росією. По-друге, якби вона висувала претензії на Львів та Вільнюс, це би було сигналом для Німеччини повернути собі Вроцлав і Гданськ (які до війни були німецькими). Тож тут діяв принцип “чини з іншими так, як хочеш щоб чинили з тобою”. По-третє, завдяки виселенню українців і німців Польща стала моноетнічною, і вона не хотіла отримати в пакеті зі Львовом та Вільнюсом нацменшини, які будуть вороже налаштовані до польської держави. І останнє, але не менш важливе - Польща хотіла в Європу, а для цього їй треба було зам’яти усі конфлікти ще перед тим, як про них стане відомо європейцям.
Так і відбулася відміна польського імперіалізму, а наш регіон не перетворився на ще одну гарячу точку (а враховуючи масштаби - жирну гарячу пляму). Досить корисний скіл: вміти надати пріоритет майбутньому над історією.
Бачення України
Ще до того як ідея українського сувернітету стала мейнстрімом і Україна вперше проголосила незалежність у 1918 році, існували українські політичні організації та діячі, які воліли бачити українські землі де-небудь (іноді у цілком фантастичних державних утвореннях), але не в Соборній Українській Державі.
Чи не найпершою політичною організацією в Україні було Кирило-Мефодіївське товариство, членами якого був Шевченко зі своїми кентами (братчиками). Вони вбачали в Україні ядро прийдешньої демократичної конфедерації всіх слов’янських народів. Суб’єкти цієї конфедерації мали бути суверенними і рівними між собою, з беззаперечним правом на розвиток національних мов та культур.
Українці, на відміну від інших слов’ян, ніколи не придумували собі царя і панів (їм їх завжди “підкидали” сусіди). Окрім цього вони були глибоко релігійними, і плекали традиції козацького народовладдя. Тому українці мають найбільше завдатків для управління майбутньою утопічною слов’янською конфедерацією, і саме Україна (а не Росія, Польща чи Чехія) має очолити державу всіх слов’ян. Так думали члени товариства.
Через рік після арешту братчиків, в 1848 на Галичині виникла Головна Руська Рада, яка заявила, що галицькі русини є частиною 15-ти мільйонного українського народу. Рада бачила майбутню Україну в межах Австрійської імперії, в якій польську частину Галичини відділять від української, а потім українську Галичину об’єднають із Буковиною і Закарпаттям, створивши українську адміністративну одиницю, в якій можна би було домагатися соціальної справедливості, і розвивати українську мову та культуру.
Драгоманов, який наприкінці 19 соліття надихнув нове покоління на боротьбу за українські інтереси, був прихильником радикальної децентралізації і місцевого самоврядування. Він вважав, що саме громада (найдрібніша адміністративна одиниця) має бути найголовнішою ланкою організації суспільства. Кожна така громада мала мати широкі повноваження, колективно володіти усією землею та знаряддями праці.
Громади мали б утворити федерацію, будуючи державу добровільно "знизу догори", а не насильницьким методом - "згори донизу". Українські громади Драгоманов бачив частиною Російської Федерації, в рамках якої українська нація могла б виражати свою волю. Ніякої української державності при цьому не було передбачено.
Впродовж довгого 19-го століття українці визначалися з тим, чи вони окремий від росіян народ, чи ні. Якщо в Росії за єдність “малоросів” і “великоросів” виступала вся самодержавна махіна, то на Галичині адвокатом російського імперіалізму була потужна москвофільська течія. В 1870 москвофіли засновують у Львові Рускую Раду, яка вважала Галичину невід’ємною частиною Русі (тобто Росії), українців і росіян - єдиним народом з однією літературною мовою, а православ’я - ядром цього народу.
Не зважаючи на це все, на початку 20-століття українським двіжом керували прихильники української національної автономії. Звісно ж разом з тим були і такі організації, які виступали проти будь-якої політичної автономії України. Більшість російських партій заперечували право українського народу на хоч якесь самоуправління, а про незалежність в Російській Думі не заїкався ніхто. Прихильники незалежності довго були маргіналами, але настав і їхній час - Четвертий Універсал Української Центральної Ради проголосив незалежність УНР.
Не оминула українська незалежність і комуністичний табір. Значна частина українських комуністів на початку 20-х років вбачала в більшовицькій партії знаряддя російського шовінізму та імперіалізму, засуджувала окупацію України радянськими військами, критикувала надмірну централізацію СРСР, прагнула створити окрему українську Червону Армію, та заперечувала вищість пролетаріату над селянством.
Ще до того як ідея українського сувернітету стала мейнстрімом і Україна вперше проголосила незалежність у 1918 році, існували українські політичні організації та діячі, які воліли бачити українські землі де-небудь (іноді у цілком фантастичних державних утвореннях), але не в Соборній Українській Державі.
Чи не найпершою політичною організацією в Україні було Кирило-Мефодіївське товариство, членами якого був Шевченко зі своїми кентами (братчиками). Вони вбачали в Україні ядро прийдешньої демократичної конфедерації всіх слов’янських народів. Суб’єкти цієї конфедерації мали бути суверенними і рівними між собою, з беззаперечним правом на розвиток національних мов та культур.
Українці, на відміну від інших слов’ян, ніколи не придумували собі царя і панів (їм їх завжди “підкидали” сусіди). Окрім цього вони були глибоко релігійними, і плекали традиції козацького народовладдя. Тому українці мають найбільше завдатків для управління майбутньою утопічною слов’янською конфедерацією, і саме Україна (а не Росія, Польща чи Чехія) має очолити державу всіх слов’ян. Так думали члени товариства.
Через рік після арешту братчиків, в 1848 на Галичині виникла Головна Руська Рада, яка заявила, що галицькі русини є частиною 15-ти мільйонного українського народу. Рада бачила майбутню Україну в межах Австрійської імперії, в якій польську частину Галичини відділять від української, а потім українську Галичину об’єднають із Буковиною і Закарпаттям, створивши українську адміністративну одиницю, в якій можна би було домагатися соціальної справедливості, і розвивати українську мову та культуру.
Драгоманов, який наприкінці 19 соліття надихнув нове покоління на боротьбу за українські інтереси, був прихильником радикальної децентралізації і місцевого самоврядування. Він вважав, що саме громада (найдрібніша адміністративна одиниця) має бути найголовнішою ланкою організації суспільства. Кожна така громада мала мати широкі повноваження, колективно володіти усією землею та знаряддями праці.
Громади мали б утворити федерацію, будуючи державу добровільно "знизу догори", а не насильницьким методом - "згори донизу". Українські громади Драгоманов бачив частиною Російської Федерації, в рамках якої українська нація могла б виражати свою волю. Ніякої української державності при цьому не було передбачено.
Впродовж довгого 19-го століття українці визначалися з тим, чи вони окремий від росіян народ, чи ні. Якщо в Росії за єдність “малоросів” і “великоросів” виступала вся самодержавна махіна, то на Галичині адвокатом російського імперіалізму була потужна москвофільська течія. В 1870 москвофіли засновують у Львові Рускую Раду, яка вважала Галичину невід’ємною частиною Русі (тобто Росії), українців і росіян - єдиним народом з однією літературною мовою, а православ’я - ядром цього народу.
Не зважаючи на це все, на початку 20-століття українським двіжом керували прихильники української національної автономії. Звісно ж разом з тим були і такі організації, які виступали проти будь-якої політичної автономії України. Більшість російських партій заперечували право українського народу на хоч якесь самоуправління, а про незалежність в Російській Думі не заїкався ніхто. Прихильники незалежності довго були маргіналами, але настав і їхній час - Четвертий Універсал Української Центральної Ради проголосив незалежність УНР.
Не оминула українська незалежність і комуністичний табір. Значна частина українських комуністів на початку 20-х років вбачала в більшовицькій партії знаряддя російського шовінізму та імперіалізму, засуджувала окупацію України радянськими військами, критикувала надмірну централізацію СРСР, прагнула створити окрему українську Червону Армію, та заперечувала вищість пролетаріату над селянством.
Просто дивовижно наскільки слабкою ідея незалежності була до революції, і наскільки сильною стала опісля, враховуючи те, що навіть російські більшовики змирилися із українською незалежністю, і будували СРСР на конфедеративних засадах. Ось так, шукаючи місце для своєї країни в цьому світі, українські мислителі пройшли еволюцію від різного роду національних автономій до незалежної України, яка, переживши семидесятилітній радянський сонний параліч, прокинулась 30 років тому.
З Днем Незалежності! Слава Україні!
З Днем Незалежності! Слава Україні!
Альтернативний Ісус
Після свого воскресіння Ісус перемістився в Америку, де проповідував серед американців-євреїв, які завчасно емігрували зі Святої Землі ще в 6 ст. до н. е. Історію про це в 4 ст. н. е. написав один чолов’яга, якого звали Мормон. Оскільки його народ було знищено, він заникав свій літопис на горбі в штаті Нью-Йорк, і через півтори тисячі років один хлопчина знайшов його, ставши пророком нової релігії.
Таке фундаментальне доповнення до Біблії мають мормони. Вони вірять, що ще в 6 ст. до н. е. один єврейський праведник, якого максимально не поважали в Єрусалимі, разом зі своїми синами приплив в Америку, випередивши вікінгів на 1600 років, а Колумба на 2000. Від його синів пішли два народи: народ-протагоніст, який вірив в пришестя Христа, і народ-антагоніст, який в нього не вірив. Ці народи колонізували Америку, і впродовж усієї Книги Мормона вирізають один одного через свої релігійні переконання. Врешті-решт, антагоніст повністю знищує протагоніста, і кров першого досі тече в жилах індіанців (тобто серед їхніх предків є євреї).
Книга Мормона розповідає про тисячолітню історію американських цивілізацій єврейського походження. В ній описано десятки народів, царів, воєн, пророків, кілька міст, геноцидів, повстань, лжепророків, мучеників, релігійних розколів, навернень, таємних змов, церков і, як мінімум, по одному антихристу і воскреслому з мертвих (окрім Христа). Після свого Воскресіння до цієї американської тусовки приєднується Ісус, який навертає всіх в християнство. Надовго цього не вистачило, бо вже через чотири століття люди відходять від Бога і вироджуються.
Одним словом, згідно з Книгою Мормона, цілу тисячу років в Америці відбувається лютий двіж. Мало того, в цій історії є ще й свій приквел, бо древні американські євреї натрапляють на літописи ще древнішої цивілізації, чиї засновники приплили в Америку після історії з Вавилонською вежею. Вони поважали Бога, але з часом відійшли від нього, через що багатомільйонна (!!!) цивілізація була знищена. До речі, разом із Книгою, засновник мормонів відкопав ще два чарівні камінці, які в давні часи виконували функцію гугл-перекладача, і допомогли йому перекласти Книгу із давніх мов на англійську.
До чого це я веду, нині 15 лимонів мормонів вірять в альтернативну версію історії, яка нічим не підкріплена, і взагалі не має якихось спільних точок дотику із академічною історією. Сьогодні мормони в основному кучкуються в пустельному штаті Юта, бо з решти штатів їх свого часу виперли, зокрема через практику многоженства. З цікавого, вони перехрещують померлих в свою віру, і укладають шлюб навічно (бо “доки смерть не розлучить нас” це для слабаків). А ще вони вірять в те, що Бог колись був людиною на іншій планеті, і, дотримуючись заповідей, став Богом та тепер керує нашою планетою.
Тож якщо ви після кінця світу хочете мати власну планету, і вірите, що Америка це нова Земля Обітована - сміло приєднуйтесь в Церкву Святих Останніх Днів.
Після свого воскресіння Ісус перемістився в Америку, де проповідував серед американців-євреїв, які завчасно емігрували зі Святої Землі ще в 6 ст. до н. е. Історію про це в 4 ст. н. е. написав один чолов’яга, якого звали Мормон. Оскільки його народ було знищено, він заникав свій літопис на горбі в штаті Нью-Йорк, і через півтори тисячі років один хлопчина знайшов його, ставши пророком нової релігії.
Таке фундаментальне доповнення до Біблії мають мормони. Вони вірять, що ще в 6 ст. до н. е. один єврейський праведник, якого максимально не поважали в Єрусалимі, разом зі своїми синами приплив в Америку, випередивши вікінгів на 1600 років, а Колумба на 2000. Від його синів пішли два народи: народ-протагоніст, який вірив в пришестя Христа, і народ-антагоніст, який в нього не вірив. Ці народи колонізували Америку, і впродовж усієї Книги Мормона вирізають один одного через свої релігійні переконання. Врешті-решт, антагоніст повністю знищує протагоніста, і кров першого досі тече в жилах індіанців (тобто серед їхніх предків є євреї).
Книга Мормона розповідає про тисячолітню історію американських цивілізацій єврейського походження. В ній описано десятки народів, царів, воєн, пророків, кілька міст, геноцидів, повстань, лжепророків, мучеників, релігійних розколів, навернень, таємних змов, церков і, як мінімум, по одному антихристу і воскреслому з мертвих (окрім Христа). Після свого Воскресіння до цієї американської тусовки приєднується Ісус, який навертає всіх в християнство. Надовго цього не вистачило, бо вже через чотири століття люди відходять від Бога і вироджуються.
Одним словом, згідно з Книгою Мормона, цілу тисячу років в Америці відбувається лютий двіж. Мало того, в цій історії є ще й свій приквел, бо древні американські євреї натрапляють на літописи ще древнішої цивілізації, чиї засновники приплили в Америку після історії з Вавилонською вежею. Вони поважали Бога, але з часом відійшли від нього, через що багатомільйонна (!!!) цивілізація була знищена. До речі, разом із Книгою, засновник мормонів відкопав ще два чарівні камінці, які в давні часи виконували функцію гугл-перекладача, і допомогли йому перекласти Книгу із давніх мов на англійську.
До чого це я веду, нині 15 лимонів мормонів вірять в альтернативну версію історії, яка нічим не підкріплена, і взагалі не має якихось спільних точок дотику із академічною історією. Сьогодні мормони в основному кучкуються в пустельному штаті Юта, бо з решти штатів їх свого часу виперли, зокрема через практику многоженства. З цікавого, вони перехрещують померлих в свою віру, і укладають шлюб навічно (бо “доки смерть не розлучить нас” це для слабаків). А ще вони вірять в те, що Бог колись був людиною на іншій планеті, і, дотримуючись заповідей, став Богом та тепер керує нашою планетою.
Тож якщо ви після кінця світу хочете мати власну планету, і вірите, що Америка це нова Земля Обітована - сміло приєднуйтесь в Церкву Святих Останніх Днів.
Kharkiv not Kharkov
В другій половині 18 століття Гетьманщину, aka колиску української державності, називали здебільшого Малоросією, а “Україна” закріпилася саме за Слобожанщиною. Керуючись цим розрізненям, Сковорода, якого світ ловив, і не зловив, називав Малоросію матір’ю, бо народився там, а Україну тіткою, бо жив там. Не дивно, що в 1765 році, на місці слобідських козацьких полків російська влада створила губернію, яка до 1835 звалася Слобідсько-Українською. Столицею регіону, за яким намертво закріпилася назва “Україна” був Харків.
Можна сказати, що свого часу люди вирушили сюди щоб збудувати нову Україну, без Речі Посполитої, без українських гетьманів, без постійних воєн і злиднів (однак із московським підданством). Так на Наддніпрянщині ще за Хмельниччини купа народу піднялась і почимчикувала на схід, на слободи, подалі від кривавої національно-визвольної війни. З точки зору національного історичного наративу виглядає не дуже “патріотично”, проте саме так Україна дісталася Дону.
Цей процес курувався із Росії, і був елементом російської експансії до Чорного моря, пальним якого були зокрема й українські козаки. В глобальному контексті, Слобожанщина, як і Запоріжжя, була частиною Великого Кордону між Заходом та Сходом, що починався від Балкан, і закінчувався Уралом. Коли цей Кордон відійшов далі на південь, потреба в козацьких вольностях відпала, зате появилася стабільність.
Саме в Харкові у 1805 заснували перший в підросійській Україні університет. Звісно ж найбільший інтелектуальний осередок країни не міг пройти повз “українське питання.” Ідеї просвітництва розвернули інтелектуальну еліту лицем до простого народу і його мови. Місцеві письменники-романтики закладали основи української літератури, а тутешнє університетське середовище досліджувало місцеву культуру, розуміючи масштаби її ареалу (від Карпат і до Кавказу), і відрізняючи її від російської культури. Зараз ми називаємо це “початками національного відродження.”
Із відкриттям університету в Києві у 1834 туди перемістився центр українського руху. По факту можна стверджувати, що до цього часу Харків з півстоліття був культурною столицею України. Та й надалі Харків задніх не пас - саме тут виникла перша аля націоналістична організація Братство тарасівців, тут постала перша українська політична партія РУП, яка в своїй першій промові натякала на Самостійну Україну від Карпат і по Кавказ. Одним словом, Харків весь цей час не перебував на периферії української історії, а радше в її центрі.
Ні, сьогодні не день Харкова, просто шось захтілось про це написати.
В другій половині 18 століття Гетьманщину, aka колиску української державності, називали здебільшого Малоросією, а “Україна” закріпилася саме за Слобожанщиною. Керуючись цим розрізненям, Сковорода, якого світ ловив, і не зловив, називав Малоросію матір’ю, бо народився там, а Україну тіткою, бо жив там. Не дивно, що в 1765 році, на місці слобідських козацьких полків російська влада створила губернію, яка до 1835 звалася Слобідсько-Українською. Столицею регіону, за яким намертво закріпилася назва “Україна” був Харків.
Можна сказати, що свого часу люди вирушили сюди щоб збудувати нову Україну, без Речі Посполитої, без українських гетьманів, без постійних воєн і злиднів (однак із московським підданством). Так на Наддніпрянщині ще за Хмельниччини купа народу піднялась і почимчикувала на схід, на слободи, подалі від кривавої національно-визвольної війни. З точки зору національного історичного наративу виглядає не дуже “патріотично”, проте саме так Україна дісталася Дону.
Цей процес курувався із Росії, і був елементом російської експансії до Чорного моря, пальним якого були зокрема й українські козаки. В глобальному контексті, Слобожанщина, як і Запоріжжя, була частиною Великого Кордону між Заходом та Сходом, що починався від Балкан, і закінчувався Уралом. Коли цей Кордон відійшов далі на південь, потреба в козацьких вольностях відпала, зате появилася стабільність.
Саме в Харкові у 1805 заснували перший в підросійській Україні університет. Звісно ж найбільший інтелектуальний осередок країни не міг пройти повз “українське питання.” Ідеї просвітництва розвернули інтелектуальну еліту лицем до простого народу і його мови. Місцеві письменники-романтики закладали основи української літератури, а тутешнє університетське середовище досліджувало місцеву культуру, розуміючи масштаби її ареалу (від Карпат і до Кавказу), і відрізняючи її від російської культури. Зараз ми називаємо це “початками національного відродження.”
Із відкриттям університету в Києві у 1834 туди перемістився центр українського руху. По факту можна стверджувати, що до цього часу Харків з півстоліття був культурною столицею України. Та й надалі Харків задніх не пас - саме тут виникла перша аля націоналістична організація Братство тарасівців, тут постала перша українська політична партія РУП, яка в своїй першій промові натякала на Самостійну Україну від Карпат і по Кавказ. Одним словом, Харків весь цей час не перебував на периферії української історії, а радше в її центрі.
Ні, сьогодні не день Харкова, просто шось захтілось про це написати.
Царство Небесне проти Піднебесної Імперії
Логіка "чим більше комунізму тим менше християнства" в Китаї не працює, бо сьогодні християн в КНР, за середніми оцінками, десь з 70 мільйонів (5% населення), і їхня кількість з кожним роком зростає. І це в країні, де християнство ніколи не було мейнстрімом.
Спершу, ще в 7 ст. сюди прийшло Східне християнство, потім католицизм у 13 ст, і на десерт - протестантизм у 19 ст. Китайська влада християн не надто любила, вбачаючи в них загрозу для китайських скрєп (це там де поклоніння духам, предкам, абсолютний послух імператору, ну і на крайняк чучуть Будди). І вони не прогадали. В середині 19 ст. один китаєць (Хун Сюцюань, можна просто Хун), провалив державні іспити, начитався протестантських брошурок, проголосив себе молодшим братом Ісуса Христа, і вирішив побудувати Рай на землі. На заваді його планам стояли правляча маньчжурська династія Цін зі своїми співвітчизниками маньчжурами (кочівники, сусіди монголів), які у 17 ст. підкорили Китай, і заставляли китайців брити голови і носити маньчжурські косички на знак покори. Маньчжурів, які правили Піднебесною, Хун нарік демонами, яких треба було знищити.
Ненависть багатьох китайців до імперської влади можна зрозуміти. По-перше маньчжури були завойовниками, чужинцями та окупантами. По-друге 19 століття в китайській історіографії називається століттям приниження, коли всі хто хочеш (насамперед європейці) витирали об Китай ноги. Нещодавня поразка у Опіумній війні із англійцями (варварами) продемонструвала кволість Імперії Цін. І на останок, по класиці: голод, малоземелля, непосильні податки, суцільна корупція і тотальний бандитизм. Люди не уповаючи на владу взяли ініціативу в свої руки, організувавши загони самооборони. Населення стало самозарадним і не потребувало захисту імператора, а тим більше не хотіло платити йому податки. От Хун і починає так зване тайпінське повстання, яке тривало 14 років (1850-1864). За цей час тайпіни спромоглися створити власну державу на Півдні Китаю із столицею в Нанкіні, also known as Царство Небесне Вічного Миру.
В цього Царства Небесного була 2-мільйонна армія, в якій на рівні із чоловіками служило багато жінок. Тайпіни були протокомуністами, бо ратували за спільну власність і розподіл землі між селянами, а ненависть до завойовників надала повстанню національного забарвлення. Послідовники Хуна були фанатиками - геноцидили маньчжурів, іновірців та знищували храми (особливо буддійські). Можливо вони б і переломали хребет Імперії, якби на сторону тієї не стали європейці, котрі боялися появи сильної китайської держави на чолі з тайпінами, які до того ж заборонили торгівлю опіумом (що означало мінус дуже багато бабла для європейських варварів). І от, коли столицю Царства Небесного обложила піднебесна армія, Хун сказав, що зараз він піднесеться в Рай, і повернеться із небесним воїнством на підмогу тайпінам. Потім він наклав на себе руки, але не повернувся. Імперці влаштували геноцид тайпінам.
У війні між Царством Небесним і Піднебесною Імперією загинуло від 20 до 70 мільйонів людей (в Першій Світовій людські втрати були меншими). Це була тотальна війна, в якій брало участь усе населення охоплених повстанням регіонів. Її вважають найбільшим конфліктом 19 століття, і найкровопролитнішою громадянською війною в історії. Повстання тайпінів непогано похитнуло Імперію Цін - через 50 років її не стане. Після такого китайська влада буквально трактувала християнство як “релігія є опіум народу”, бо на опіумі сиділи мільйони китайців, а поширення християнства (хай і дуже перекрученого на китайський лад), спричинилося до смерті іще мільйонів. Західні місіонери = західні торгівці опіумом, такий висновок зробили в Китаї.
Логіка "чим більше комунізму тим менше християнства" в Китаї не працює, бо сьогодні християн в КНР, за середніми оцінками, десь з 70 мільйонів (5% населення), і їхня кількість з кожним роком зростає. І це в країні, де християнство ніколи не було мейнстрімом.
Спершу, ще в 7 ст. сюди прийшло Східне християнство, потім католицизм у 13 ст, і на десерт - протестантизм у 19 ст. Китайська влада християн не надто любила, вбачаючи в них загрозу для китайських скрєп (це там де поклоніння духам, предкам, абсолютний послух імператору, ну і на крайняк чучуть Будди). І вони не прогадали. В середині 19 ст. один китаєць (Хун Сюцюань, можна просто Хун), провалив державні іспити, начитався протестантських брошурок, проголосив себе молодшим братом Ісуса Христа, і вирішив побудувати Рай на землі. На заваді його планам стояли правляча маньчжурська династія Цін зі своїми співвітчизниками маньчжурами (кочівники, сусіди монголів), які у 17 ст. підкорили Китай, і заставляли китайців брити голови і носити маньчжурські косички на знак покори. Маньчжурів, які правили Піднебесною, Хун нарік демонами, яких треба було знищити.
Ненависть багатьох китайців до імперської влади можна зрозуміти. По-перше маньчжури були завойовниками, чужинцями та окупантами. По-друге 19 століття в китайській історіографії називається століттям приниження, коли всі хто хочеш (насамперед європейці) витирали об Китай ноги. Нещодавня поразка у Опіумній війні із англійцями (варварами) продемонструвала кволість Імперії Цін. І на останок, по класиці: голод, малоземелля, непосильні податки, суцільна корупція і тотальний бандитизм. Люди не уповаючи на владу взяли ініціативу в свої руки, організувавши загони самооборони. Населення стало самозарадним і не потребувало захисту імператора, а тим більше не хотіло платити йому податки. От Хун і починає так зване тайпінське повстання, яке тривало 14 років (1850-1864). За цей час тайпіни спромоглися створити власну державу на Півдні Китаю із столицею в Нанкіні, also known as Царство Небесне Вічного Миру.
В цього Царства Небесного була 2-мільйонна армія, в якій на рівні із чоловіками служило багато жінок. Тайпіни були протокомуністами, бо ратували за спільну власність і розподіл землі між селянами, а ненависть до завойовників надала повстанню національного забарвлення. Послідовники Хуна були фанатиками - геноцидили маньчжурів, іновірців та знищували храми (особливо буддійські). Можливо вони б і переломали хребет Імперії, якби на сторону тієї не стали європейці, котрі боялися появи сильної китайської держави на чолі з тайпінами, які до того ж заборонили торгівлю опіумом (що означало мінус дуже багато бабла для європейських варварів). І от, коли столицю Царства Небесного обложила піднебесна армія, Хун сказав, що зараз він піднесеться в Рай, і повернеться із небесним воїнством на підмогу тайпінам. Потім він наклав на себе руки, але не повернувся. Імперці влаштували геноцид тайпінам.
У війні між Царством Небесним і Піднебесною Імперією загинуло від 20 до 70 мільйонів людей (в Першій Світовій людські втрати були меншими). Це була тотальна війна, в якій брало участь усе населення охоплених повстанням регіонів. Її вважають найбільшим конфліктом 19 століття, і найкровопролитнішою громадянською війною в історії. Повстання тайпінів непогано похитнуло Імперію Цін - через 50 років її не стане. Після такого китайська влада буквально трактувала християнство як “релігія є опіум народу”, бо на опіумі сиділи мільйони китайців, а поширення християнства (хай і дуже перекрученого на китайський лад), спричинилося до смерті іще мільйонів. Західні місіонери = західні торгівці опіумом, такий висновок зробили в Китаї.
Однак християнство продовжувало набирати обертів. Чимало видатних китайських діячів були християнами, наприклад засновник першої китайської республіки та лідер китайських націоналістів. Навіть комуністи не спромоглися здолати християнство, і натомість вирішили його очолити, створивши маріонеткові церкви, як-от Католицька асоціація патріотів. Починаючи від 80-х років антирелігійна політика в КНР була послаблена, і тепер в Китаї будують більше церков, і друкують більше Біблій, ніж в будь-якій іншій країні світу. В той час як християнство поступово втрачає свої позиції в Європі, в Китаї воно здобуває дедалі більше послідовників.
Ходять навіть чутки про те, що колишній президент КНР, перед тим як піти у відставку в 2003 році, в промові до вищого партійного керівництва сказав, що якби він мав змогу видати указ, обов’язковий для всіх китайців, то цей указ проголосив би християнство державною релігією Китаю.
Ходять навіть чутки про те, що колишній президент КНР, перед тим як піти у відставку в 2003 році, в промові до вищого партійного керівництва сказав, що якби він мав змогу видати указ, обов’язковий для всіх китайців, то цей указ проголосив би християнство державною релігією Китаю.
Old borders matters
Старі кордони давно втративших актуальність державних утворень формують нашу реальність. Сьогодні ці кордони вже не побачиш на політичній мапі світу, та їх можна помітити на етнокультурних, релігійних і електоральних картах. Один із них зараз пролягає заходом України. Він геть не такий чіткий, яким був колись: тоді він розмежовував конкретні державні території, а сьогодні він розділяє розпливчасті суспільні тренди.
По одну сторону цього кордону православні, суржик і виборці Кравчука, по іншу греко-католики, діалектизми і виборці Чорновола. Не раз бувало, одна сторона назве іншу бандьорами, а та їй у відповідь - москалі! Навіть дітей в обох сторонах називають по-різному. То як думаєте, про який кордон скоріш за все йдеться: (а) довоєнний кордон між Австрійською та Російською імперіями; (б) міжвоєнний кордон між Польщею і СРСР?
Старі кордони давно втративших актуальність державних утворень формують нашу реальність. Сьогодні ці кордони вже не побачиш на політичній мапі світу, та їх можна помітити на етнокультурних, релігійних і електоральних картах. Один із них зараз пролягає заходом України. Він геть не такий чіткий, яким був колись: тоді він розмежовував конкретні державні території, а сьогодні він розділяє розпливчасті суспільні тренди.
По одну сторону цього кордону православні, суржик і виборці Кравчука, по іншу греко-католики, діалектизми і виборці Чорновола. Не раз бувало, одна сторона назве іншу бандьорами, а та їй у відповідь - москалі! Навіть дітей в обох сторонах називають по-різному. То як думаєте, про який кордон скоріш за все йдеться: (а) довоєнний кордон між Австрійською та Російською імперіями; (б) міжвоєнний кордон між Польщею і СРСР?
Любов і ненависть в Російській імперії
Не можна просто так взяти, і створити імперію, в якій би не було міжетнічних конфліктів. Особливо це стосується довгого 19 століття, коли національні ідентичності якраз починають устаканюватися. Російська імперія попервах не надто пресувала неросіян, бо мислила насамперед становими категоріями (дворяни/кріпаки). Вона століттями підтримувала місцеві еліти (незалежно від їхньої національності), аби лишень ті забезпечували лад і спокій на завойованих землях. Траплялося навіть, що російські селяни могли бути кріпаками у татарина (до того ж ще й мусульманина), і всім все було окей.
Та з середини 19 століття державна політика зробила ставку на російський націоналізм. Найбільшим тригером такого розвороту були масштабні польські повстання, коли влада дійшла до висновку, що росіяни, як не дивно, більш лояльні російському царю, ніж поляки, а отже чим більше росіян і російського в державі, тим сильніша влада. Тому відтоді все, що було неросійським, по дефолту дискримінувалось. До речі неросійського в імперії було більше ніж російського. Росіяни у 1897 році становили лише 44% населення, і кучкувались на центральних просторах імперії, в той час як неросіяни проживали здебільшого на периферії.
Відносини між різними інгредієнтами цієї мультинаціональної каші були дуже складними. Згрубша можна виділити два загальні правила:
Правило номер 1: росіяни недолюблюють усіх, хто не росіяни.
Правило номер 2: усі не люблять євреїв.
Щодо решти, то в кожного було своє в голові. Поляки дуже хотіли жити в шляхетській Речі Посполитій, а не в цій всій вашій самодержавницькій Росії. Все російське, що поволі витісняло все польське, сприймалось ними негативно. Поляків в свою чергу недолюблювали литовці, які перебували в тіні польської культури, і відчували себе дискримінованими. Латиші і естонці люто ненавиділи німців, бо ті в тих краях були землевласниками (панами), в той час як балтійці були селянами. Коли під час Першої Світової німці окупували частину Латвії, то близько півмільйона латишів втекли в Росію. Цікаво, що саме в Латвії і Естонії більшовики знайшли найбільшу в імперії підтримку у виборах до Установчих Зборів у 1917.
На Кавказі традиційно усі мусульмани (а особливо азербайджанці) ненавиділи вірмен. Кавказькі горці пробували дружити із донськими і кубанськими козаками, і в той же час не дружили із російськими колоністами. Взагалі колоністів мало де любили. У степах центральної Азії східнослов’янські поселенці селилися на пасовищах кочовиків, що для останніх було взагалі не ок. Казахи, і їхні степові колеги, час від часу піднімали повстання, спрямовані проти слов’янської колонізації. Північніше сибіряки починали дедалі більше нарікати на Москву, яка привласнювала собі доходи зі всіх сибірських ніштяків.
І хоч народів в Російській імперії було ще багато, та на цьому ми поки зупинемось. Шось цей допис вийшов більше про ненависть, ніж про любов, тому давайте понатикаємо сердечок, щоб якось виправити цю ситуацію))
Не можна просто так взяти, і створити імперію, в якій би не було міжетнічних конфліктів. Особливо це стосується довгого 19 століття, коли національні ідентичності якраз починають устаканюватися. Російська імперія попервах не надто пресувала неросіян, бо мислила насамперед становими категоріями (дворяни/кріпаки). Вона століттями підтримувала місцеві еліти (незалежно від їхньої національності), аби лишень ті забезпечували лад і спокій на завойованих землях. Траплялося навіть, що російські селяни могли бути кріпаками у татарина (до того ж ще й мусульманина), і всім все було окей.
Та з середини 19 століття державна політика зробила ставку на російський націоналізм. Найбільшим тригером такого розвороту були масштабні польські повстання, коли влада дійшла до висновку, що росіяни, як не дивно, більш лояльні російському царю, ніж поляки, а отже чим більше росіян і російського в державі, тим сильніша влада. Тому відтоді все, що було неросійським, по дефолту дискримінувалось. До речі неросійського в імперії було більше ніж російського. Росіяни у 1897 році становили лише 44% населення, і кучкувались на центральних просторах імперії, в той час як неросіяни проживали здебільшого на периферії.
Відносини між різними інгредієнтами цієї мультинаціональної каші були дуже складними. Згрубша можна виділити два загальні правила:
Правило номер 1: росіяни недолюблюють усіх, хто не росіяни.
Правило номер 2: усі не люблять євреїв.
Щодо решти, то в кожного було своє в голові. Поляки дуже хотіли жити в шляхетській Речі Посполитій, а не в цій всій вашій самодержавницькій Росії. Все російське, що поволі витісняло все польське, сприймалось ними негативно. Поляків в свою чергу недолюблювали литовці, які перебували в тіні польської культури, і відчували себе дискримінованими. Латиші і естонці люто ненавиділи німців, бо ті в тих краях були землевласниками (панами), в той час як балтійці були селянами. Коли під час Першої Світової німці окупували частину Латвії, то близько півмільйона латишів втекли в Росію. Цікаво, що саме в Латвії і Естонії більшовики знайшли найбільшу в імперії підтримку у виборах до Установчих Зборів у 1917.
На Кавказі традиційно усі мусульмани (а особливо азербайджанці) ненавиділи вірмен. Кавказькі горці пробували дружити із донськими і кубанськими козаками, і в той же час не дружили із російськими колоністами. Взагалі колоністів мало де любили. У степах центральної Азії східнослов’янські поселенці селилися на пасовищах кочовиків, що для останніх було взагалі не ок. Казахи, і їхні степові колеги, час від часу піднімали повстання, спрямовані проти слов’янської колонізації. Північніше сибіряки починали дедалі більше нарікати на Москву, яка привласнювала собі доходи зі всіх сибірських ніштяків.
І хоч народів в Російській імперії було ще багато, та на цьому ми поки зупинемось. Шось цей допис вийшов більше про ненависть, ніж про любов, тому давайте понатикаємо сердечок, щоб якось виправити цю ситуацію))
Ко-крі’ейтори імперій
На початку 19 століття, Російська і Британська імперії ділили між собою Іран. Генерал Петро Котляревський (не з тих самих) на чолі російського війська віджимає у Ірану те, що ми сьогодні називаємо Азербайджаном. Аби якось стримати просування росіян на Закавказзя, англійці посилають у поміч іранському шаху воєнну місію на чолі з генералом Джоном Малкольмом. Здається, що ці події доцільно згадувати в історії Ірану, на крайняк в Росії чи Британії. Та прикол в тому, що ні Котляревський, ні Малкольм, не були ані росіянами, ані англійцями. Українець і шотландець, командуючи росіянами і англійцями, розбудовували Російську і Британську імперії.
І вони такі не одні. Тисячі їхніх співплемінників долучилися до цього дійства. В свій час і Іван Котляревський (той самий), і Вальтер Скотт добровільно пішли зі зброєю в руках зупиняти французького агресора, який напав на короля і царя-батюшку. Для нас це виглядає як зрада, і з перспективи 21 століття так воно і є. Не пройшло і кількох поколінь, як нащадки козацької старшини русифікувались, і забули про своє коріння. Але так бачимо їх ми, а як вони бачили самі себе і своє місце в імперії?
Співтворці імперії. На відміну від інших народів, українські козаки та шотландці добровільно (з деякими нюансами) стали частиною імперій. Хмельницький попросив заступництва московського царя (за що йому дорікав Шевченко), а шотландський король у 1603 р. став королем Англії (і його нащадки зберігали за собою трон ще з сотню років). І Великобританія (у 1707), і Російська імперія (у 1721) утворилися тоді, коли в їхньому складі були Шотландія і пів-України. Без них вони були просто Англійським королівством, і Московським царством. І як без України неможлива Росія (бо російська державність починається в Києві), так само без Шотландії немає Великобританії. Тому шотландці і українці претендували на престижне місце поруч із титульними націями у нових імперіях.
Спільна походження, спільне віра, спільний ворог. Росіяни і українці походять від Русі, шотландці і англійці вважали, що вони походять від тих же германських племен. Росіяни і українці належали до Російської православної церкви, а шотландці та англійці були протестантами (хоч і різними). І що ж не скріплює два народи краще, ніж спільний ворог - у росіян та українців ними довгий час були мусульмани, у шотландців та англійців - католики.
Якщо все справді так, то чому Шотландія все ще в складі Великобританії, а Україна ні?
Бо англійський король без проблем приймає військовий парад у шотландському традиційному костюмі, в той час, як російські правителі завше цурались українського аутфіту.
Одним словом, шотландці могли спокійно собі залишатись шотландцями, і в той же час бути лояльними імперії. В української еліти такої опції не було, бо в Російській імперії не було місця для українців. Англійці дозволили зберегти шотландцям свою церкву, мову (вони принаймні не забороняли її при кожній нагоді) і автономію. В цей же час в Україні: церква російська, мова російська, автономія - ні, не чули. Не менш важливо, що Великобританія було правовою державою, де в людей були хоч якісь права. В Росії законом був цар, і навіть аристократи були беззахисні перед його волею (що вже казати про простих людей). Занадто велику ціну українці мали б заплатити, щоб залишатися в Росії. От і не лишилися))
Українців часто порівнюють із ірландцями. А може українці ще й трохи шотландці, чи нє?
На початку 19 століття, Російська і Британська імперії ділили між собою Іран. Генерал Петро Котляревський (не з тих самих) на чолі російського війська віджимає у Ірану те, що ми сьогодні називаємо Азербайджаном. Аби якось стримати просування росіян на Закавказзя, англійці посилають у поміч іранському шаху воєнну місію на чолі з генералом Джоном Малкольмом. Здається, що ці події доцільно згадувати в історії Ірану, на крайняк в Росії чи Британії. Та прикол в тому, що ні Котляревський, ні Малкольм, не були ані росіянами, ані англійцями. Українець і шотландець, командуючи росіянами і англійцями, розбудовували Російську і Британську імперії.
І вони такі не одні. Тисячі їхніх співплемінників долучилися до цього дійства. В свій час і Іван Котляревський (той самий), і Вальтер Скотт добровільно пішли зі зброєю в руках зупиняти французького агресора, який напав на короля і царя-батюшку. Для нас це виглядає як зрада, і з перспективи 21 століття так воно і є. Не пройшло і кількох поколінь, як нащадки козацької старшини русифікувались, і забули про своє коріння. Але так бачимо їх ми, а як вони бачили самі себе і своє місце в імперії?
Співтворці імперії. На відміну від інших народів, українські козаки та шотландці добровільно (з деякими нюансами) стали частиною імперій. Хмельницький попросив заступництва московського царя (за що йому дорікав Шевченко), а шотландський король у 1603 р. став королем Англії (і його нащадки зберігали за собою трон ще з сотню років). І Великобританія (у 1707), і Російська імперія (у 1721) утворилися тоді, коли в їхньому складі були Шотландія і пів-України. Без них вони були просто Англійським королівством, і Московським царством. І як без України неможлива Росія (бо російська державність починається в Києві), так само без Шотландії немає Великобританії. Тому шотландці і українці претендували на престижне місце поруч із титульними націями у нових імперіях.
Спільна походження, спільне віра, спільний ворог. Росіяни і українці походять від Русі, шотландці і англійці вважали, що вони походять від тих же германських племен. Росіяни і українці належали до Російської православної церкви, а шотландці та англійці були протестантами (хоч і різними). І що ж не скріплює два народи краще, ніж спільний ворог - у росіян та українців ними довгий час були мусульмани, у шотландців та англійців - католики.
Якщо все справді так, то чому Шотландія все ще в складі Великобританії, а Україна ні?
Бо англійський король без проблем приймає військовий парад у шотландському традиційному костюмі, в той час, як російські правителі завше цурались українського аутфіту.
Одним словом, шотландці могли спокійно собі залишатись шотландцями, і в той же час бути лояльними імперії. В української еліти такої опції не було, бо в Російській імперії не було місця для українців. Англійці дозволили зберегти шотландцям свою церкву, мову (вони принаймні не забороняли її при кожній нагоді) і автономію. В цей же час в Україні: церква російська, мова російська, автономія - ні, не чули. Не менш важливо, що Великобританія було правовою державою, де в людей були хоч якісь права. В Росії законом був цар, і навіть аристократи були беззахисні перед його волею (що вже казати про простих людей). Занадто велику ціну українці мали б заплатити, щоб залишатися в Росії. От і не лишилися))
Українців часто порівнюють із ірландцями. А може українці ще й трохи шотландці, чи нє?
Ні, нам не потрібні міста
Жили-були в Камбоджі червоні кхмери. Одного разу вирішили червоні кхмери організувати комуністичну революцію. Та не просту, а радикально-аграрну.
Пролетаріат, освіта, рок-музика, урбанізація, зарплата - це все пережитки колоніалізму і капіталізму, казали червоні кхмери. Вони виділялися з-поміж інших комуністів тим, що не поважали пролетаріїв і хотіли знищити міста. В майбутній комуністичній Камбоджі було місце лише для села і селян. Місто, вважали червоні кхмери, було суцільним контрреволюційним елементом, з його міською культурою, вільнодумством, освітою і дармоїдством за рахунок села. Захопивши у 1975 році столицю Камбоджі, червоний режим переселив 2,5 мільйони її жителів в села. Просто уявіть, що вас зараз висмикують із життя, і ви йдете працювати в колгосп 24/7, за їжу і комуністичну ідею.
Колишніх містян нарекли “новими людьми”, що по факту означало “унтерменші”, яких “не шкода вбити”. За задумом, кхмери повинні були стати абсолютно сільською нацією. Та якщо ви думаєте, що комуністи хоч якось дбали про життя селян, то ви помиляєтесь. Червоні кхмери, як і будь-який інший поважаючий себе комуністичний режим, провели колективізацію. Іншими словами комуністи повернули селянам кріпацтво. Селяни працювали безплатно. Від них вимагалося віддати державі по три тонни рису з кожного гектара, в той час як зібрати хоча б одну тонну з гектара вже було подвигом.
Аграрний комунізм призвів до геноциду міських жителів і голодомору сільських. Загалом під час правління червоних кхмерів загинуло десь з 2 мільйони людей. На виході комуністи отримали сільську державу, яка не здатна прогодувати селян. Десь я вже таке бачив...
Жили-були в Камбоджі червоні кхмери. Одного разу вирішили червоні кхмери організувати комуністичну революцію. Та не просту, а радикально-аграрну.
Пролетаріат, освіта, рок-музика, урбанізація, зарплата - це все пережитки колоніалізму і капіталізму, казали червоні кхмери. Вони виділялися з-поміж інших комуністів тим, що не поважали пролетаріїв і хотіли знищити міста. В майбутній комуністичній Камбоджі було місце лише для села і селян. Місто, вважали червоні кхмери, було суцільним контрреволюційним елементом, з його міською культурою, вільнодумством, освітою і дармоїдством за рахунок села. Захопивши у 1975 році столицю Камбоджі, червоний режим переселив 2,5 мільйони її жителів в села. Просто уявіть, що вас зараз висмикують із життя, і ви йдете працювати в колгосп 24/7, за їжу і комуністичну ідею.
Колишніх містян нарекли “новими людьми”, що по факту означало “унтерменші”, яких “не шкода вбити”. За задумом, кхмери повинні були стати абсолютно сільською нацією. Та якщо ви думаєте, що комуністи хоч якось дбали про життя селян, то ви помиляєтесь. Червоні кхмери, як і будь-який інший поважаючий себе комуністичний режим, провели колективізацію. Іншими словами комуністи повернули селянам кріпацтво. Селяни працювали безплатно. Від них вимагалося віддати державі по три тонни рису з кожного гектара, в той час як зібрати хоча б одну тонну з гектара вже було подвигом.
Аграрний комунізм призвів до геноциду міських жителів і голодомору сільських. Загалом під час правління червоних кхмерів загинуло десь з 2 мільйони людей. На виході комуністи отримали сільську державу, яка не здатна прогодувати селян. Десь я вже таке бачив...
Як вижити комуністам в епоху націоналізмів?
Перша Світова поставила крапку в існуванні чотирьох великих імперій - Німецької, Австро-Угорської, Османської та Російської. На їхньому місці появилися національні держави, чому передував потужний антиколоніальний рух та національне піднесення. За відносно короткий проміжок часу, націоналізми докорінно змінили обличчя країн. Так угорські міста, які ще кілька десятиліть тому розмовляли німецькою, тепер говорили по-угорськи. Це особливо вразило товаришів Леніна і Сталіна, які пророкували, що те ж саме станеться в українських та білоруських містах.
Для більшовиків націоналізм був проблемою, оскільки відволікав трудящий люд від класової боротьби. Комуністи жартома відмічали, що антиколоніальний тріґер випадково "помилився" адресатом, і замість того, щоб збурити класи, збурив нації. Національна ідея була здатною створювати потужні надкласові союзи задля досягнення національної мети. Більшовикам це не підходило, бо в основі їхньої ідеології була міжкласова ворожнеча, а не дружба. Все ж, якщо не задовольнити національні прагнення мас, ті будуть чинити спротив, що було вкрай небажано. На кейсі України більшовикам стало зрозуміло, що якщо ти не можеш побороти націоналізм, то маєш його очолити.
Як в теорії думали більшовики:
Національна свідомість є неминучим історичним етапом, який кожен народ повинен пройти на шляху до інтернаціоналізму (якого прагнули більшовики). Разом з тим, нації це просто побічний продукт капіталістичного способу виробництва, і вони є лише тимчасовим явищем. Тому потрібно спершу максимально розвинути національні культури, уникаючи заодно будь-яких непотрібних комуністам національних конфліктів, доки націоналізми не вичерпають себе остаточно, а вже тоді будувати міжнародну соціалістичну культуру. Таким чином, ми втамуємо національний спротив, люди сприйматимуть радянську владу як свою, і тоді можна буде рухатись далі, до "загірної комуни".
У контексті радянської національної політики 20-х років (так звана коренізація) всі народи СРСР ділилися на дві категорії: народи-гнобителі, і гноблені народи. На думку Леніна, націоналізм гноблених народів є історично виправданим і зрозумілим, в той же час як націоналізм гнобителів (читай росіян) не можна виправдати нічим. В часи коренізації чи не найбільше утисків зазнавали саме росіяни (за іронією історії найбільш лояльна до більшовиків етнічна група). Кожен народ, який компактно заселяв певну територію (країну, область, район, чи навіть село), мав мати власну національно-культурну автономію. Визнаючи абсолютні права нацменшин на культурну самореалізацію, СРСР позиціонував себе не як імперію, а як антиімперію.
Що робили більшовики:
Взагалі в часи коренізації комуністи робили чимало дивних, на перший погляд, речей. Насамперед кожну людину треба було вписати в якусь національну категорію, і відповідно до цього прив’язати її до якоїсь території, школи, мови, газети, сільради тощо, щоб задовольнити її національні потреби, байдуже хоче вона цього, чи ні. Більшовики повернули до життя кілька народів, які вже були за покоління до повної добровільної русифікації. Такою була для прикладу мордва, яку більшовики добровільно-примусово затягли в мордовські школи (і т. д.), хоча ніякої національної свідомості мордвини тоді не проявляли. Саме політика більшовиків мобілізувала національний потенціал мордви, і ось вже за кілька років мордва почала боротися за автономію.
Перша Світова поставила крапку в існуванні чотирьох великих імперій - Німецької, Австро-Угорської, Османської та Російської. На їхньому місці появилися національні держави, чому передував потужний антиколоніальний рух та національне піднесення. За відносно короткий проміжок часу, націоналізми докорінно змінили обличчя країн. Так угорські міста, які ще кілька десятиліть тому розмовляли німецькою, тепер говорили по-угорськи. Це особливо вразило товаришів Леніна і Сталіна, які пророкували, що те ж саме станеться в українських та білоруських містах.
Для більшовиків націоналізм був проблемою, оскільки відволікав трудящий люд від класової боротьби. Комуністи жартома відмічали, що антиколоніальний тріґер випадково "помилився" адресатом, і замість того, щоб збурити класи, збурив нації. Національна ідея була здатною створювати потужні надкласові союзи задля досягнення національної мети. Більшовикам це не підходило, бо в основі їхньої ідеології була міжкласова ворожнеча, а не дружба. Все ж, якщо не задовольнити національні прагнення мас, ті будуть чинити спротив, що було вкрай небажано. На кейсі України більшовикам стало зрозуміло, що якщо ти не можеш побороти націоналізм, то маєш його очолити.
Як в теорії думали більшовики:
Національна свідомість є неминучим історичним етапом, який кожен народ повинен пройти на шляху до інтернаціоналізму (якого прагнули більшовики). Разом з тим, нації це просто побічний продукт капіталістичного способу виробництва, і вони є лише тимчасовим явищем. Тому потрібно спершу максимально розвинути національні культури, уникаючи заодно будь-яких непотрібних комуністам національних конфліктів, доки націоналізми не вичерпають себе остаточно, а вже тоді будувати міжнародну соціалістичну культуру. Таким чином, ми втамуємо національний спротив, люди сприйматимуть радянську владу як свою, і тоді можна буде рухатись далі, до "загірної комуни".
У контексті радянської національної політики 20-х років (так звана коренізація) всі народи СРСР ділилися на дві категорії: народи-гнобителі, і гноблені народи. На думку Леніна, націоналізм гноблених народів є історично виправданим і зрозумілим, в той же час як націоналізм гнобителів (читай росіян) не можна виправдати нічим. В часи коренізації чи не найбільше утисків зазнавали саме росіяни (за іронією історії найбільш лояльна до більшовиків етнічна група). Кожен народ, який компактно заселяв певну територію (країну, область, район, чи навіть село), мав мати власну національно-культурну автономію. Визнаючи абсолютні права нацменшин на культурну самореалізацію, СРСР позиціонував себе не як імперію, а як антиімперію.
Що робили більшовики:
Взагалі в часи коренізації комуністи робили чимало дивних, на перший погляд, речей. Насамперед кожну людину треба було вписати в якусь національну категорію, і відповідно до цього прив’язати її до якоїсь території, школи, мови, газети, сільради тощо, щоб задовольнити її національні потреби, байдуже хоче вона цього, чи ні. Більшовики повернули до життя кілька народів, які вже були за покоління до повної добровільної русифікації. Такою була для прикладу мордва, яку більшовики добровільно-примусово затягли в мордовські школи (і т. д.), хоча ніякої національної свідомості мордвини тоді не проявляли. Саме політика більшовиків мобілізувала національний потенціал мордви, і ось вже за кілька років мордва почала боротися за автономію.
HTML Embed Code: