​​"Ми не віримо, що може статися, але ніхто не знає. Ми протягом цього року дізналися, що ніхто не знає, що може статися. Ніхто не вірив, що Росія може вдертися, і масштаб, з яким вони це зробили", — заявив голова президентської фракції у Парламенті.

💥Посилення мобілізації активно обговорюється у вищих ешелонах влади, для оборони північного кордону нам потрібні ще 8 бригад!
Загартовані у боях батальйони і полки теж постійно потребують свіжих сил та поповнення.

Все ще очікуєш на повістку?

Війна знайде тебе швидше.
Ти можеш чекати її у «мирних» містах або самостійно визначити свою роль у цій війні - вступай до Реваншу, зустрінь ворога гідно.

Наш рекрутинговий центр пропонує:

- тривалу комплексну підготовку та індивідуальний підхід
- ознайомлення з максимально широким спектром практичних та теоретичних знань
- найкращі типи сучасного озброєння та амуніції

Після проходження підготовки, ми гарантуємо:

- команду професіоналів
- високий соціальний захист та фінансове забезпечення
- можливість кар’єрного зросту та тривалого працевлаштування

Наш пріоритет - зберегти життя та досягнути результату. Тренування, планування та рішучі дії - наш метод.

У тебе була буремна молодість та проблеми з ментами або ти, маючи пристойну фізичну форму, знятий з військового обліку? Якщо у тебе достатньо хоробрості та рішучості себе дисциплінувати, у нас є варіанти і для тебе.

Доєднуйся: @revanche_nabir

Срібний Череп на петлиці - чекає на тебе. Час взяти Реванш!

Відповідаючи на запитання щодо поповнення особового складу українського війська, Зеленський повідомив, що військове керівництво отримало завдання створити резерви, щоб захисники мали змогу відновлювати сили після бойових дій.

"Тому що це складно з різних причин – і поранення, і психологічний стан. Він має бути нормальний", – наголосив він.

Як ви бачите по активності на каналі, він заморожений. З кожним днем ведення його давалося мені все важче, й все більше я бажав скерувати себе на безпосереднє принесення користі українській Державі та її Народу в боротьбі проти мерзенного ворога – звісно, оглядати події та капіталізувати це у вигляді фінансової підтримки наших підрозділів це також "щось", але для мене це ніщо.

Тому я зробив вибір, й, віднедавна, посвятив всього себе йому. Й часу–сил–бажання на ведення каналу не маю – вірю, що тимчасово. Але все ж таки хочу про дещо поговорити прямо зараз.

«Армія має бути суто професіональною». «Якість важливіше кількості». Ці та подібні тези я почув незлічену кількість разів від початку війни. Вони мають певну раціональність — професійна армія це одне з найстаріших явищ в світі, що існувало протягом тисячоліть й довела свою ефективність ще в неоліті. Реконструйоване прото-індоєвропейське слово kóryos використовується для позначення того, що, можливо, було першою формою професійної армії — братерство воїнів, в котре чоловіки входили в підлітковому віці через містичні обряди ініціації. Їх ефективність, ймовірно, й стала причиною розповсюдження індоєвропейських мов на такі великі відстані та забезпечила появу інших форм професійної армії — військово-лицарських каст, що володіють землями, та найманців, що капітал поки що здобувають. Обидві ці форми були істотною силою в історії Європи дуже довгий — до Нового часу.

23 серпня 1793-го року Національний Конвент революційної Франції видав декрет «levée en masse», котрим була розпочата перша модерна повна мобілізація у відповідь на безнадійне військове становище – Франція водночас вела війну як проти декількох країн, відомих як Перша Коаліція, так й проти повсталих монархістів на заході країни.

Він починався з наступних слів:

«Допоки ворог не буде вигнаний з території Республіки, весь французький народ реквізований на користь армії. Молодь піде в бій, одружені чоловіки будуть виготовляти зброю та забезпечувати провізією; жінки будуть виготовляти тенти, одяг та служити в госпіталях; діти будуть рвати старий одяг на перев'язку, а старці на площах будуть підіймати бойовий дух, ненависть до королів та ідею про єдність Республіки».

Франція перемогла: монархісти були розбиті, частина ворожих територій анексована, а на частині встановлені контрольовані уряди.

Через десять років почалися Наполеонівські війни. Масова, мобілізаційна армія Наполеона знищила професійні армії Європи та підкорила її. Народні, масові армії довели свою ефективність над професійними, що вплинуло на всю подальшу військову доктрину, й ця перевага зберігається й донині, вже більше ніж двісті років.

Сучасна конвенційна війна між двома країнами неможлива без масової мобілізації. Невеликі професійні армії – релікт минулого, до котрого в сучасності вдаються тільки ті, хто не буде воювати на своїй території через нерелевантні до нас причини, такі як наявність ядерних озброєнь.

Тим часом ми ведемо війну на своїй території. Ворог досі окуповує наші землі та, на деяких ділянках, продовжує просуватися. Підрозділи несуть втрати, потребують ротації, військовослужбовці гинуть та отримують поранення. Багато хто не бачить рідних місяцями. Багато хто психологічно не зможе воювати роками – ніхто не знає, коли ця війна закінчиться. Ознак того, що вона закінчиться скоро, немає. Не гарантує припинення війни навіть деокупація всіх територій, як це було під час ірано-іракської війни.

Зважаючи на ці виклики як ближнього, так й дального майбутнього, Україна потребує істотного людського резерву. Українці не мають жити за принципом, що хтось буде воювати роками, а хтось роками ходити по ресторанах в тилу.

Цю війну зможе винести на собі тільки весь український народ. Не тільки вузький прошарок «професійних військових», котрим "не пощастило" воювати з перших днів, а весь народ, котрий має розуміти, що його безпека – колективна відповідальність всіх його членів, й саме тому існує конституційний військовий обов'язок. Це той обов'язок, від виконання котрого залежить успіх цієї війни для нас, й тільки сумлінне виконання котрого може запобігти геноцидальним планам російського керівництва.

Це важливий компонент, від котрого залежить функціонування нашої військової машини. Перемога залежить від того, чи зможуть українці подавити в собі страх та егоїзм, та зробити вибір на користь колективу. Тільки подібна сума персональних виборів зможе перековати атомізований народ в єдину націю, й тим самим забезпечити не тільки тимчасову безпеку на наших землях, але й величне майбутнє всього колективу.

Дійсно – армія буде професійною. Але професіоналами доведеться стати й тим, хто досі немає військового фаху. «Донатів» недостатньо – вчіться, готуйтеся, вставайте до лав Сил Оборони. У вас є можливість зробити це великою кількістю шляхів – один з них я репостнув вище. Я довіряю цим людям.

Ми маємо здобути Перемогу разом – й для цього доведеться зробити надзусилля. Тільки так ми зможемо знищити загрозу, котра буде висіти над нами незважаючи на те, який обсяг наших державних кордонів ми контролюємо – для того, щоб вбити Звіра, їх доведеться перетнути.

Кожен раз, коли ми говоримо або думаємо про перемогу, про те, як вона буде виглядати, нам – українцям – доводиться жартувати. Розвал Росії... Білгородська Народна Республіка... А якщо без жартів? Це трохи страшна думка – бо нам доводиться думати не про долю нас, маленьких та незначних, а про те, які цивілізаційні рішення приймати щодо переможених, які політики проводити НАМ, самостійно, на суміжних територіях після того, як російська армія буде розбита та нам відкриються простори кордону. Дамо їм відійти та зібрати сили знов? Небезпечно.

Тому ми жартуємо. Жарти допомогають відволіктися від тягара відповідальності історичних викликів, що стоять перед народом, котрий уявляв себе завжди об'єктом, а не суб'єктом політики – перед нами стояли питання, в які існуючі військово-політичні союзи вступати, перед якими гегемонами преклоняти коліно в надії на тихе спокійне життя.

Але тепер у нас є Армія. Жодна дипломатія та економіка не дають стільки влади над іншими народами, як Військо. Ця влада вже зараз перетворює нас на суб'єкта – тепер ми можемо стати гегемоном. Час припиняти жартувати.

Ми маємо говорити про ці речі серйозно. Ми маємо говорити про ці речі не цинічно, без геноцидальних поривів. Ми маємо завжди думати про те, що буде після перемоги та що ми будемо робити з переможеними – тому що іншого майбутнього, окрім нашої беззаперечної Перемоги, не існує. У вас немає морального права думати інакше, допоки наше військово-політичне керівництво не вирішить протилежне.

[...]

Тому нам треба думати про добросусідство. А саме – про шляхи його досягнення. Наша Перемога не буде повною, якщо ми просто виженемо ворога з наших кордонів – це відкриє шлях до нової війни у нашому прикордонні.

Ми маємо шукати довгострокові формати миру. Й тут ми починаємо перебирати варіанти.

Чи дійсно можливо, що цей, або наступний, російський федеральний уряд буде достатньо надійним, щоб нормалізувати з нами стосунки? Це навіть смішно згадувати. В Кремлі сидить абсолютне зло – будь які перемовини з ними є вимушеними. Ми не зможемо з ними домовитися ні до чого іншого, окрім як тимчасового перемир'я, замороження конфлікту.

Росіяни не залишають нам вибору. Єдине, що ми можемо зробити для настання миру – разом з російськими добровольцями навести на територіях сучасної Росії лад самостійно. Український лад.

Можливо, не всієї. Але хоча б невеликої частини, поруч з нашими кордонами. Це буде крок до миру, й зроблений він має бути через державний кордон.

Територію Росії доведеться звільнити. Можливо, не зараз – окуповані території потребують нас. Можливо, не всю. Можливо, малу частину. Але щось – доведеться зробити заради Перемоги. Й на звільнених територіях нам доведеться шукати рішення щодо того, в яких, не "жартівливих" політичних реаліях буде жити місцеве населення, для того, щоб ця Перемога не була попрана в майбутньому.

Aged like wine

https://hottg.com/legionoffreedom/788

#ГУРпамятає 🕯️

❗️ Під час виконання спеціального завдання загинув смертю хоробрих 27-річний розвідник Руслан Шеремет

▫️ Романтик, християнин та патріот, любив мистецтво та війну.

▫️ Побратими характеризують його запальним в бою та меланхолійним в миру. Формула «libro e moschetto» (книга і мушкет) ідеально виражалася у його світоглядних орієнтирах.

▫️ Все його життя — це приклад скромності та вірності шляху воїна-революціонера.

🫡 Назавжди в строю. Світла і вічна пам‘ять воїну.

У нашого брата Руслана Шеремета, який днями героїчного загинув в бою, залишилася сімʼя, для якої він був головною опорою: бабуся, батьки та юна сестричка.

Багато з вас виявили бажання підтримати їх фінансово.

Збір відкрила дівчина Руслана - Анна:

Монобанка: 5375411206753084
Приват: 4149439023165628
Paypal: [email protected]

Посилання на банку:

https://send.monobank.ua/jar/vU9SaU3dA

@revanche_tactical

Зараз найголовніше – те, чи зможе федеральний уряд зробити організовану оборону підходів до Москви. Поки що тенденція така, що російські військові не наважуються чинити опір Пригожину, що гарна ознака. Якщо параліч силовиків виявиться більш масштабним (що логічно, люди просто не хочуть підставляти свої голови за незрозумілий їм конфлікт), Вагнер зуміє дійти до центра Москви так й не зустрівши опір.

В такому випадку, буде нанесений критичний удар по мотивації військ, котрі будуть дезорганізовані через силові зміни владної ієрархії, та залишковим зовнішньоекономічним зв'язкам через переміщення путчистського режиму в "чорну зону" міжнародної політики. Втім, навіть неуспішний переворот так само є проблемою для російського режиму, повернувши фокус уваги на внутрішні проблеми РФ та підваживши авторитет уряду в питаннях забезпечення безпеки.

Win-win.

Наразі задача Пригожина, котрий вже перетнув Рубікон та поставив на кон все – не втратити momentum, утримати мотивацію особового складу та знайти нові джерела поповнення боєприпасів, бронетехніки та особового складу. Перше означає, що він має якнайшвидше просуватися Росією та зайти в Москву, друге – те, що він має не дати особовому складу шансу підкупитися на заклики федерального уряду скласти зброю, третє – те, що він має в процесі захоплювати російські військові частини та бази зберігання бронетехніки та шукати своїх прибічників серед кадрових та відставних російських військових.

Задача федерального уряду фактично одна – виграти час. В нього є достатньо сил, щоб розбити Пригожина, але боєздатні частини ЗС РФ перебувають на лінії фронту, а підрозділи Росгвардії та інші поліцейські частини не зможуть дати бій обкатаним в боях механізованим підрозділам Вагнера та будуть схильні до уникнення бою з більш сильним противником – тобто тікати або просто пропускати його війська без бою. Тому Кремль зараз екстрено шукає по всім можливим сусекам хоч щось для оборони Москви та створює загородження на підходах допоки військова машина не зможе підтягнути з фронтових та резервних частин щось сильніше за Вагнер.

Чому Москва? Тому що влада існує тоді, коли в неї вірять. Дуже багато в державі – з символічного та не тільки – існує виключно для того, щоб в її владу вірила критична маса людей. В російській державотворчій традиції таким символом влади є місто – Москва. Але окрім символічного, це надзвичайно велика ресурсна база та телекомунікаційний хаб, взяття котрої співмірно зі взяттям досить великої європейської країни.

Якщо Пригожин зможе захопити Кремль, він стане переможцем в заколоті та почне громадянську війну в Росії у випадку, якщо якісь сили федерального уряду не впадуть в кататонічний ступор та збережуть лояльність Путіну, що дуже ймовірно. Це вікно можливостей для нас у остаточному вирішенні російської загрози та формуванні зовсім іншого світового порядку. Шанс на мільйон, поступовий прояв котрого багато українських оглядачів називали "хитрим російським іпсо".

Отже, є мирна угода між заколотниками та федеральним урядом. Нажаль, її деталі невідомі, проте вже сам факт її наявності демонструє посилення феодальних порядків в сучасній Росії – так, наприклад, сьогоднішні події можна скоріше віднести до козацьких повстань 17-го сторіччя на ґрунті станових прав, а не до чогось з сучасної політики. Неофеодалізм це не нова практика, але вперше в цьому регіоні новітні феодали почали нарощувати механізовані підрозділи.

Проте важливо тут інше. Які деталі цієї "мирової", чиї позиції після неї стануть сильніше та як умови цієї угоди будуть виконуватися. Особливо мене цікавить останнє – "Мінські" угоди мають погану репутацію в питаннях імплементації.

Життя триває - точиться війна.

Ми розширюємось!

Наразі відбувається оперативне формування двох рот спеціального призначення та роти ударних дронів тактичної групи «Реванш».
Ми відкриті до пропозицій щодо переводу з інших підрозділів, а також оформлення іноземних добровольців. Але в першу чергу розраховуємо на молодих та ідеологічно вмотивованих добровольців, які вирішили приєднатися до війська. Наш рекрутинговий центр забезпечить вас усім необхідним для освоєння воєнного мистецтва.

Бажаючі приєднатися, пишіть і телефонуйте:

+380730935588 - новий номер гарячої лінія консультаційного центру з питань вступу до лав тактичної групи «Реванш».
Звʼязок в ТГ:
@revanche_nabir

На жаль, держава не завжди в змозі забезпечити солдат усім необхідним, тому ми звертаємось до вас за допомогою.
Нам необхідні кошти на придбання різноманітних видів амуніції, оплати зростаючої потреби в паливі та медицині!
Ми звертаємось за допомогою до людей лише у крайніх випадках, і сьогодні один із таких відповідальних моментів для розвитку нашої тактичної групи.

Рахунки для підтримки:

5375411207057402 - Артем Ліпський

Моно-банка:

https://send.monobank.ua/jar/6iED9emGui

Крипто-гаманці:

BTC
bc1q28598q7zw652mvnjqzhz4e2309j85w8zmcj79z

https://freewallet.org/id/0c8358b9/xmr

XMR
857uGChPYKBQXCnAFNW881PwdUrMWd5y3UMst91kWpv3GUZuU7y7aq8WGMC4cd1ChLER5fZSWRdGqRSMtkFELdJpB4HpUQP

Посилання для поповнення будь-якою крипто-валютою:

freewallet.org/id/0c8358b9/xmr

Співпраця з волонтерами:

@diekapelle

Пройшов вже достатній період з початку моєї служби, я багато що зібрав докупи в голові за цей період, тож думаю варто почати серію невеликих постів на підставі моїх спостережень.

Моральна паніка

19 грудня Президент України Володимир Зеленський озвучив цифру дефіциту особового складу, котра була передана йому найвищим військовим керівництвом — 450-500 тисяч осіб. Для багатьох ці числа виявилися шоком – як, в умовах постійної мобілізації, ми зіштовхнулися з такою потребою? Трохи менше здивування вона викликала в тих моїх знайомих, що проходять службу, й в тому числі в мене, що за цей рік встиг зіштовхнутися з особливостями роботи ТЦК та СП, навчальних центрів та кадровою ситуацією ряда підрозділів.

Отже, почну з того, чому з'явилась ця цифра.

Відповідь: фактично мобілізації в Україні не відбувається. Плани, що спускаються згори в ТЦК та СП, не виконуються. Навіть ті результати, що демонструються, з'являються за рахунок добровольців котрих оформлюють як мобілізованих (як автор цього тексту) та значної кількості загублених по життю людей, на котрих виходило вплинути психологічно та протягнути їх по всім етапам оформлення в ТЦК та СП.

Не дивлячись на всю істерію в ЗМІ та серед широких народних мас багатомільйонної країни, що спекулюють навколо відео, де декілька військовослужбовців невдало намагаються виписати повістки декільком людям в спортзалі, чи вступають в конфлікт та поліція когось заарештовує, фактично це не робить абсолютно жодної погоди та ніяк не впливає на процес комплектування.

Справа в тому, що в Україні неможливо мобілізувати людину проти її волі, а військовослужбовці що виконують задачі з комплектування не мають жодних повноважень щоб якось примусити їх це робити. Повістки, що приходять, не мають жодної сили. За неявку не передбачено жодної санкції. Навіть якщо призовник приходить в ТЦК, той не може ніяк обмежити його до завершення ВЛК та отримання "повістки на відправку". Тобто, щоб отримати її, це ще треба постаратися та завершити всі бюрократичні процеси в центрі комплектації. Але навіть якщо призовник проігнорує її, то сісти через це буде важкувато — на практиці, подавати призовника в розшук це занадто велика волокіта для ТЦК, а суди від початку війни фактично паралізовані по ряду причин.

Нарешті, коли ви мобілізований, то тоді здавалося б все, під ковпаком... Але ні. Досить швидко найбільш зухвалі військовослужбовці розуміють, що навіть армійська бюрократія має на них мінімальний тиск. В той час, як в усіх воюючих арміях світу протягом всієї історії покарання (за те саме невиконання наказу) доходило до вищої міри, в Збройних Силах України процес притягнення військовослужбовця що пішов у повний відказ хоч до якоїсь відповідальності настільки трудомісткий, що легше цього порушника просто вивести поза штат та забути за нього. Навіть якщо зібрати всі документи, все знову упреться в те, що судова гілка фактично паралізована й дезертир ніколи не буде покараний.

Чим більше я думаю про це, тим більше дивуюся тому що ми взагалі якось воюємо та місцями навіть здобуваємо успіхи. Багатотисячне військо, де всі процеси відбуваються за рахунок небайдужості учасників при майже повній відсутності якоїсь працюючої системи. ЗСУ не існує — є тільки Бог, чи якась інша трансцедентна сила що утримує в купі всю цю махновську ватагу з кадрових військових, добровольців та випадкових людей, іншого пояснення власним спостереженням я досі не можу знайти.

Далі буде

Отримав фідбек по частині відповідальності військовослужбовців в більш загальному випадку. Наразі, після посилення покарань, по всьому війську ситуація трохи інша й можливість отримання покарання стала більшою, втім, в залежності від підрозділу.

Більш детальна стаття зі статистикою тут, масштаби оцінюйте самі:
https://novynarnia.com/2023/07/08/yak-pochav-praczyuvaty-8271/

Якщо ми візьмемо статистику квітня 2023 року, то з 76 вироків по Україні про “непокору” 47 випадків – це 2 роки дисциплінарного батальйону.

Я – солдат. Я взагалі нічого не знаю в своєму житті, замість мене знають командири. Але в телекомунікаційній мережі «Інтернет» я бажав би, щоб в українському суспільстві існував предметний дискурс – як нам дійсно вирішити поточні проблеми комплектування та припинення моральної паніки в суспільстві, що знищує його зсередини, без популізму та марічкосвіту що "треба просто рекламувати армію", та здобути перемогу. Нам потрібно чітко й детально висловлювати свої думки на цю тему, щоб це стало суспільною дискусією та у випадку раціональності – надбанням.

Я не претендую на істину. Але в мене є ідеї, засновані на моїх спостереженнях та досвіді перебування мобілізованим рекрутом. Я хочу ними поділитися.

Отже, продовжимо.

Поточні методи мобілізації водночас сколапсували як метод комплектації та дискредитували себе в очах широких народних мас. Більш того – вони принизливі для самих військовослужбовців, що виконують задачі комплектування, людей зі званнями, нагородами та нерідко бойовим шляхом та пораненнями за спиною, котрі вимушені терпіти хамовитів жлобів з числа цивільних.

Тоді поставимо все з ніг на голову.

Цивільні не розуміють що їх очікує в армії? Тоді наочно їм продемонструємо – хай держава виділяє ресурс на обов'язкове шоститижневе кмб для всіх громадян чоловічої статі та бажаючих з числа жінок призивного віку та спускає план на тцк та сп.

Те, що побачать вже колишні цивільні на кмб буде неймовірно цікаво. Тактика, такмед, вогнева підготовка, демонстрація наявних озброєнь вогневої підтримки, взаємодія разом з бронетехнікою – це все ве-се-ло. Мені важко уявити чоловіка, що не буде в цьому зацікавлений.

Після завершення та отримання сотого ВОСа людина зможе обрати – підписання контракту з будь якою частиною з короткостроковою (місяць) можливістю розірвання рівно через календарний рік чи одразу звільнення в запас.

Обере контракт? Чудово, це забезпечить поточний приток особового складу. Якщо розчарується, то звільниться через рік та буде шукати інші варіанти чи залишиться в запасі. Звільниться в запас одразу? Чудово, буде повертатися думками в цей неймовірний досвід та почне шукати варіанти для контракту через якийсь час або стане середньостроковим мобілізаційним резервом котрий не буде потребувати додаткового навчання у випадку необхідності швидкої комплектації підрозділів.

Звісно, все населення одразу не проженеш. В цьому й буде полягати задача ТЦК – заповнювати чергу та назначати дату, на котру треба буде явитися наступним хвилям. Навіть якщо місце в черзі буде через рік – нічого страшного. Виписати довідку, що людина очікує кмб на таке-то число та відпустити.

Як забезпечити обов'язковість явки? Зробити військовий квиток або документ, що засвідчує про очікування черги, обов'язковим взагалі для всього: банківські операції, вступ у ВНЗ, працевлаштування, отримання водійських прав, виїзд за кордоном (будь яким з поточних легальних методів) перевірка документів патрульною поліцією. Якщо довідка відсутня або прострочена – будь яка санкція, починаючи від арешту та примусового проходження кмб та завершуючи вилученням транспортного засобу та штрафом.

Амбітно та дорого? Неймовірно. Я сам не вірю в те, що написав, наврядчи уряд зможе навіть додуматися до подібних радикальних змін. Але з іншого боку – чи не є амбітним та вартісним наше бажання перемогти Росію? Треба відповідати викликам часу та не боятися пропонувати – інертністю цю війну не виграєш.

Трохи пізніше продовжимо розмову про зміни, але вже умов несення служби.

[пост писався станом на ~23:00]

Всім привіт! Поки служба йде, особливо не до великих текстів, але Близькій Схід колись був профілем цього каналу, тому варто сказати пару слів.

Станом на зараз можна констатувати, що Ісламська Республіка Іран прийняла рішення нанести комбінований дроново-ракетний удар по Ізраїлю. Можна сміливо припустити, що до ударів обмежено приєднається Хезболла та сирійський уряд – за допомогою РСЗВ, для перенавантаження системи ППО Ізраїлю. Не виключаю й символічних спроб хуситів щось відправити з Північного Йемену – втім, вочевидь що Сауди прикриють Ізраїль з південного флангу.

Потенціал подібної атаки може бути дуже великим – Іран має серйозну ракетну та дронову програму, котра за останні роки цілком ймовірно стала ще сильнішою за рахунок російського замовлення та накопиченого досвіду. Іран цілком може забезпечити декілька хвиль атак, не даючи Армії Оборони Ізраїлю оцінити обсяги виділених озброєнь та адекватно пріоритезувати цілі.

Але може забезпечити та забезпечить – дві різні справи. Іран – обережний гравець, й всі його дії, навіть агресивні, добре виважуються керівництвом для контролю ескалації.

Так, наприклад, у відповідь на вбивство Касема Сулеймані, 8 січня 2020-го року Іран наніс удар по авіабазі аль-Асад в Іраку, де базувалися американські військові – про що по-джентльменськи завчасно попередив уряд Іраку. Це дало можливість американським військовим зайняти укриття та не зазнати втрат. США оцінило жест та не пішло на подальшу ескалацію.

Себто, коли ми говоримо про Близькій Схід, ми за поганою звичкою дивимося на гравців на ньому звисока – за рахунок расистських та ісламофобських стереотипів. Втім, сувора правда така, що керівництво Ірану набагато більш інтелектуально розвинено ніж... середній східноєвропейський лідер. Відповідно, зовнішньополітичні та військові дії ним плануються набагато краще, ніж те... що оточує нас.

Тому в мене немає жодних сумнівів, що Ісламська Республіка досить добре продумала не тільки удари, але й шляхи відходу з ескалації. Але вони не одні в цьому конфлікті.

Ізраїль – чорний ящик. Через демократичну форму правління та керівництво з сумнівною репутацією, мені дуже важко сказати чи буде Ізраїль притримуватися принципів стримування ескалації. Так само мені не дуже зрозуміло, яким чином Ізраїль, що розташований на 900 км від східних кордонів Ірану й на більш ніж 1000 від перших великих міст цієї великої країни, зможе нанести симетричний удар. Навіть якщо Ізраїль скористається територією Королівства Йордан – на що Хашиміти наврядчи дадуть дозвіл – це дозволить скоротити кілометрів 200.

Чи має Ізраїль достатню кількість далекобійних конвенційних озброєнь, щоб нанести симетричний до того удару, котрий планує Іран? Сумнівно. Але цьому його опції не обмежуються.

Ймовірно, в конфлікті буде представлені Ліван та Сирія – на мою думку, цілком реальний сценарій, що Хезболла та сирійський уряд (або передові підрозділи КВІР) приєднаються до нанесення ударів з РСЗВ, наприклад, для перенавантаження системи ППО Ізраїлю. Це гарантує ізраїльську відповідь по ним – але навіть якщо вона буде у формі сухопутної операції, це досі не буде атакою на територію Ірану, себто, відповідь може розцінитися керівництвом Ізраїлю як недостатня.

Поки що варіантів відповіді з боку Ізраїлю дійсно небагато. Не можна виключати як застосування неконвенційних озброєнь, так й повномасштабного вторгнення в Сирію та Ліван, що може призвести до швидкого росту ескалації та конфлікту зовсім іншого масштабу.

В сумі цих факторів, не дивлячись на зазвичай виважену політику Ірану, ймовірність спірального розвитку конфлікту досить висока – й саме тому ми завтра можемо... нічого особливого не побачити, за рахунок того, що Іран може спеціально спланувати атаку таким чином, щоб вона була успішно відбита Ізраїлем й тим самим не потребувати серйозної відповіді.

Але це теорія. А на практиці – будемо вірити, що цей конфлікт не відволіче наших союзних від нашого театру військових дій та істотно послабить експорт озброєнь з Ірану в РФ.

Європа бачила Боснійську війну, проте наш конфлікт за масштабами перевершив його – не буде хибним сказати, що наш конфлікт безпрецедентний для Європи на багатьох рівнях: масштабі, залученості, та геополітичних наслідків того що відбулося та того що нас ще очікує.

Відповідно, безпрецедентною ця війна є й для нас – ми перебуваємо в максимально екстремальній ситуації, на межі життя та смерті, ніби головний герой кінострічки, що з усіх сил намагається відсунути руку ворога з ножем від свого горла – проте через державний масштаб подібна ситуація максимального напруження розтягується не на секунди, а місяці та роки. Але весь цей час напруження ніколи не зникає – кожен тиждень, день та годину кожен українець переживає найбільш важливі для нього моменти життя – моменти, коли йому незупинно загрожує смертельна небезпека від рук ненаситного та безжального ворога, що продовжує ломитися на оперативний простір не рахуючись з втратами серед власного особового складу.

Проте людина – біологічний вид, зі специфічною для біологічного виду психікою, й на довгий період переживання подібних почуттів вона не розрахована, відповідно, навіть при незмінній критичності ситуації – повертається в спокійний стан.

Цей спокій добре відчувається на вулицях тилових міст. Звісно ж, люди навколо не відчувають скільки факторів має скластися, скільки зусиль має докласти держава та вони особисто, щоб вони прожили ще 5-10 років, а не їх разом з близькими витягали з-під завалів зруйнованих від КАБів будівель або намагалися стабілізувати після ударів заріном по табору біженців у Вінницькій області.

Єдиний, хто відчуває – це Держава.

Думаючи про перспективи війни напередодні неї, я думав, що моя доля – загинути від чергового удару авіабомбами по жилій забудові взятого в кільце Києва, що буде перетворюватися на Алеппо, коли ворог знищить наше ППО та почне облогу великих міст. Мисленно я встиг розпрощатися й з рідним Запоріжжям – очікуючи важкі міськи бої за лівобережну частину міста, що закінчились б підривом ДніпроГЕС для запобігання форсування ворогом акваторії Дніпра з подальшим затопленням місць, де я народився та виріс.

Проте цього не відбулося. Я недооцінив українську державу – поки я займався таким відірваним від справжнього життя ідіотизмом як отримання вищої освіти та побудовою кар'єри, держава планувала та направляла кошти, працівники українського оборонно-промислового комплексу обслуговували вже допотопні зенітні ракети та комплекси, армія займалась утриманням боєздатності, а багато небайдужих чиновників намагалися організувати хоч щось з нічого на цій бідній, богом проклятій землі.

Й в критичний момент вона продемонструвала себе. Мільйони були врятовані в ті дні й досі щоденно рятуються від навали зі сходу – в той самий час, як ці самі мільйони насправді не докладали жодних зусиль до підготовки до війни. За них встигли подумати та зберегти їх життя в найскладніший час.

Що може бути важливіше, ніж борг за своє життя та життя своїх близьких? Ніщо. Проте чи вимагала держава цей борг повертати? Я не відчув жодного разу – навіть зараз, після всіх посилень, держава поки що лише наполегливо просить, залишаючи можливість самостійно підготуватися та самому обрати підрозділ.

Продовження

Початок

Навіть коли ми всі стали цій державі безкінечно винні, вона, перебуваючи в смертельній небезпеці та намагаючись продовжувати захищати нас, жодної хвилини не переставала жаліти свої чада, продовжуючи виконувати соціальні функції, виплачуючи пенсії та забезпечувати безкоштовною освітою в умовах колапсу доходної частини бюджету. З християнською смиренністю держава дозволяла себе дурити, ухилятися від сплати податків та військового обліку та призову – за два роки (!) жодним чином не закручуючи гайки щодо ухилянтів, фактично не передбачивши жодних санкцій та не надаючи жодних екстремальних повноважень органам комплектації, котрі під тиском обставин перейшли до їх постійного перевищення, за що додатково "отримували" від керівницта. Навіть коли питання стало критичним – держава віднеслась з розумінням до людської слабкості, довго балансуючи між нормами котрі бажала б запровадити та відібрала найбільш демократичні санкції та впровадила їх з достатньою затримкою, щоб ухилятися й від них.

Ми, як цивільні так й військові, можемо безкінечно перелічувати недоліки системи на всіх рівнях – починаючи від несправедливих влк та некомпетентних офіцерів й закінчуючи корупцією в закупівлях у високих кабінетах. Проте в історичній перспективі, наша держава проявляє небачений альтруїзм – життя в нашому тилу не зрівняється з тим, як жили наші предки в часи Другої Світової, й 100 000 гривень з бойовими, мабуть, здавалися б астрономічною сумою для мого прадіда що воював Радянській армії, в котрій рядовий склад з "фронтовими" отримував 17 рублів – фактично воювавши безоплатно в набагато гірших умовах. В той самий час, безперестанку йде робота над покращенням умов життя та служби – будучи великим скептиком щодо можливості демобілізації в принципі як явища в подібних конфліктах, мене дивує, з якою впертістю держава не відмовляється від цієї абсолютно фантастичної ідеї й продовжує законодавчу роботу над такими нормами.

Наврядчи щось подібне було б за таких самих ввідних в Євросоюзі – страшно уявити, на які законодавчі обмеження у випадку війни з Росією пішли б країни-члени Альянсу, згадуючи наскільки суворо впроваджувалися обмеження, наприклад, під час епідемії COVID-19. Тимчасова комфортність життя на «заході» обумовлена лише тим, що у них поки що відсутні природні вороги – це певна золота доба, проте наївно вважати що це буде відбуватися вічно – не виключаю, що вже дітям та внукам тих, хто втікає за гарним життям в країни-члени НАТО та проклинає нашу Богом дану Державу, доведеться форсувати якусь Жовту Ріку в зареві ядерних вибухів, поки ті, що залишилися вірним своїй державі, будуть спокійно пити коктейлі на березі Дніпра, ставши непробивною стіною східного кордону Європи.