Channel: Vae Victis 🇺🇦✙
Життя людини сповнене протиріч, проте завжди наступає момент, коли вони вирішуються: будь-то довгими спробами розв'язати чи одним сильним ударом меча. Цього разу момент істини розтягнувся на весь лютий-місяць. Ще до того, як годинник пробив опівночі, ознаменувавши кінець зими, зустріч в Овальному кабінеті підвела межу в безперспективних спробах налагодження двосторонніх відносин. Лицемірна маска, що вросла в бридке руде обличчя, нарешті впала, оголивши контури американської змови проти України. Відчувши звільнення від хибних сподівань, ми нарешті змогли з вільною душею зустріти ніжне тепло весни, котра невідворотно змінює буття на краще.
Втім, давайте по порядку.
Білий Дім сьогодні — обитель зла на Землі. 78-річне уособлення гріха Гордині (з явними когнітивними порушеннями) сформувало свій кабінет виключно за принципом собачої вірності. Звісно ж, служити такому покидьку погодилась тільки найбільша сволота американської політики. Про жодну компетенцію та здоровий глузд цих огидних та безпринципних плазунів не може бути й мови, а плоди їх неадекватних політик ще покажуть себе в близькому майбутньому.
Починаючи з передвиборчої програми, адміністрація президента США доволі послідовно доносила свої дегенеративні погляди на світ, зокрема, й щодо України. Так, чорними устами нових очільників США Зеленський став диктатором, а Путін – перспективним партнером. Героїчна боротьба українського народу без упину оббріхувалась як даремна, не варта допомоги, а весь минулий внесок умисно демонізувався перед американським слухачем (оцінюючи його виключно набором випадкових чисел в астрономічних масштабах). Не були забуті американськими гомункулами й євроатлантичні партнери, яким довелось витерпіти потік звинувачень та територіальних претензій, поки недавні "вороги" тонули в похвалах.
Так чи інакше, вже очевидно, що уряд США планує почати агресивну політику проти власних сусідів по континенту, паралельно позбавляючись всіх союзницьких та протиборчих зобов'язань, окрім, звісно, допомоги режиму апартеїду в Ізраїлі. Як почесний член «Вісі зла», Ізраїль прагне вислужитися перед росіянами, щоб відновити давні партнерські стосунки, захистивши їх бази в Сирії, що роками були знаряддям геноциду сирійського народу.
Місця для України серед цього кодла немає. Та, незважаючи на це, українцям періодично закидалась вудка неоднозначності та кулуарних обіцянок продовження підтримки, але тільки кулуарних — будь-якої фіксації зобов'язань на папері поточна адміністрація президента США уникала як чорти ладану. Чому? Бо вся ця історія не більше ніж інструмент тиску. Трамп називає Зеленського диктатором й відмовляється так називати Путіна, адже він зацікавлений лише у розбудові відносин з РФ. І для цього добровільно-примусово, обманом та погрозами він підводить Україну під кабальні економічні та мирні угоди, продаючи відчайдушний український спротив за тридцять срібняків.
Звісно ж, ми всі хотіли потрапити в пастку ілюзії швидкого миру, довіритися Трампу, наче є якийсь хитрий план, недоступний звичайний смертним. Міраж миру для українців, що спраглому оаза. Наївний той, хто вважає, наче іншого бажало наше керівництво. Лише тверде переконання в необхідності збереження українських національних та безпекових інтересів зробило неможливою гру в дипломатичне шулерство для відвертих українофобів з Овального кабінету.
Питання стояли чітко: Чи будуть продовжуватися союзницькі відносини? Чи буде мир гарантованим та тривалим? Відповіді не було. Стосунки не зруйнувалися, бо вже були знищені самим тільки фактом присутності в американській адміністрації недоговороздатних ідіотів, котрі від початку своєї каденції швидко й планомірно скасовували всі програми підтримки України. Зруйнувалися тільки ілюзії — маски впали, й не тільки для нас, але й для всього світу.
[1/2]
Втім, давайте по порядку.
Білий Дім сьогодні — обитель зла на Землі. 78-річне уособлення гріха Гордині (з явними когнітивними порушеннями) сформувало свій кабінет виключно за принципом собачої вірності. Звісно ж, служити такому покидьку погодилась тільки найбільша сволота американської політики. Про жодну компетенцію та здоровий глузд цих огидних та безпринципних плазунів не може бути й мови, а плоди їх неадекватних політик ще покажуть себе в близькому майбутньому.
Починаючи з передвиборчої програми, адміністрація президента США доволі послідовно доносила свої дегенеративні погляди на світ, зокрема, й щодо України. Так, чорними устами нових очільників США Зеленський став диктатором, а Путін – перспективним партнером. Героїчна боротьба українського народу без упину оббріхувалась як даремна, не варта допомоги, а весь минулий внесок умисно демонізувався перед американським слухачем (оцінюючи його виключно набором випадкових чисел в астрономічних масштабах). Не були забуті американськими гомункулами й євроатлантичні партнери, яким довелось витерпіти потік звинувачень та територіальних претензій, поки недавні "вороги" тонули в похвалах.
Так чи інакше, вже очевидно, що уряд США планує почати агресивну політику проти власних сусідів по континенту, паралельно позбавляючись всіх союзницьких та протиборчих зобов'язань, окрім, звісно, допомоги режиму апартеїду в Ізраїлі. Як почесний член «Вісі зла», Ізраїль прагне вислужитися перед росіянами, щоб відновити давні партнерські стосунки, захистивши їх бази в Сирії, що роками були знаряддям геноциду сирійського народу.
Місця для України серед цього кодла немає. Та, незважаючи на це, українцям періодично закидалась вудка неоднозначності та кулуарних обіцянок продовження підтримки, але тільки кулуарних — будь-якої фіксації зобов'язань на папері поточна адміністрація президента США уникала як чорти ладану. Чому? Бо вся ця історія не більше ніж інструмент тиску. Трамп називає Зеленського диктатором й відмовляється так називати Путіна, адже він зацікавлений лише у розбудові відносин з РФ. І для цього добровільно-примусово, обманом та погрозами він підводить Україну під кабальні економічні та мирні угоди, продаючи відчайдушний український спротив за тридцять срібняків.
Звісно ж, ми всі хотіли потрапити в пастку ілюзії швидкого миру, довіритися Трампу, наче є якийсь хитрий план, недоступний звичайний смертним. Міраж миру для українців, що спраглому оаза. Наївний той, хто вважає, наче іншого бажало наше керівництво. Лише тверде переконання в необхідності збереження українських національних та безпекових інтересів зробило неможливою гру в дипломатичне шулерство для відвертих українофобів з Овального кабінету.
Питання стояли чітко: Чи будуть продовжуватися союзницькі відносини? Чи буде мир гарантованим та тривалим? Відповіді не було. Стосунки не зруйнувалися, бо вже були знищені самим тільки фактом присутності в американській адміністрації недоговороздатних ідіотів, котрі від початку своєї каденції швидко й планомірно скасовували всі програми підтримки України. Зруйнувалися тільки ілюзії — маски впали, й не тільки для нас, але й для всього світу.
[1/2]
[2/2]
Українці звикли до слів підтримки європейських лідерів. Але 28-го лютого відбулося дещо інше — Україна здобула визнання навіть у своїх ворогів, адже від обличчя всього світу дала відсіч хижому американському імперіалізму та згуртувала навколо себе Європу.
Так, Жан-Люк Меланшон, лідер французьких лівих, що раніше стабільно блокував нам підтримку, неочікувано висловився після всім відомої прес-конференції:
«У всякому разі, Зеленський був мужнім. Без його апломбу наш континент мав би статус простої колонії США, лідери якої поплескують себе по плечу зі своїм дружком Трампом».
Це матиме свої наслідки. Обставини, що склалися навколо нас, близькі до катастрофи, але ми вже були на межі три роки тому, й спільним фронтом утримаємося й зараз. Європа нарешті переконалась у необхідності переходу від трансатлантичної до континентальної системи безпеки, а Україна була, є й буде верхів'ям цього списа. Ми вже побачили наріжні зміни, що відбулися в ці останні години зими, й, сподіваюся, побачимо ще в перші тижні весни. Наприклад, 6-го березня, на позачерговому саміті лідерів ЄС.
Втім, маємо пам’ятати про символи, що були дані нам в ці дні. Завтра починається Великий Піст — 40 днів пустелі, початок довгого шляху на Голгофу заради днів, що змінять все. Не буде більш підходящого часу, щоб в думках про наш багатостраждальний народ піднести «осанна» тому, хто робить неможливе можливим.
З Весною, друзі.
Українці звикли до слів підтримки європейських лідерів. Але 28-го лютого відбулося дещо інше — Україна здобула визнання навіть у своїх ворогів, адже від обличчя всього світу дала відсіч хижому американському імперіалізму та згуртувала навколо себе Європу.
Так, Жан-Люк Меланшон, лідер французьких лівих, що раніше стабільно блокував нам підтримку, неочікувано висловився після всім відомої прес-конференції:
«У всякому разі, Зеленський був мужнім. Без його апломбу наш континент мав би статус простої колонії США, лідери якої поплескують себе по плечу зі своїм дружком Трампом».
Це матиме свої наслідки. Обставини, що склалися навколо нас, близькі до катастрофи, але ми вже були на межі три роки тому, й спільним фронтом утримаємося й зараз. Європа нарешті переконалась у необхідності переходу від трансатлантичної до континентальної системи безпеки, а Україна була, є й буде верхів'ям цього списа. Ми вже побачили наріжні зміни, що відбулися в ці останні години зими, й, сподіваюся, побачимо ще в перші тижні весни. Наприклад, 6-го березня, на позачерговому саміті лідерів ЄС.
Втім, маємо пам’ятати про символи, що були дані нам в ці дні. Завтра починається Великий Піст — 40 днів пустелі, початок довгого шляху на Голгофу заради днів, що змінять все. Не буде більш підходящого часу, щоб в думках про наш багатостраждальний народ піднести «осанна» тому, хто робить неможливе можливим.
З Весною, друзі.
[1/4]
Мені досі люблять пригадувати мій оптимізм стосовно інтеграції України в НАТО після початку повномасштабного вторгнення. Тоді здавалося, що фундамент минулого світу зруйнований, отже, наступає момент повного переформатування. Втім, євроатлантична консервативність виявилась сильнішою, й вже за результатами першого року війни лінія фронту зав'язла, а союзники остаточно перейшли до політики стримування. Стратегічні цілі США та очолюваного нею альянсу зацементувалися на недопущення ескалації, де головною метою була не перемога України та пацифікація РФ, а уникнення розростання конфлікту. Це призвело до того, що шлях України в НАТО був заблокований навіть на післявоєнний період, поставки можливих озброєнь – значно кастровані, а використання певних видів озброєнь по території РФ – обмежені. Провоювавши в такій реальності роки, українці навчалися ненавидіти за нерішучість багатьох союзників. Заслужено. Адже поки американські політики планували невідомо що, українці платили життями за реалізацію планів "ну, воюйте, поки Путін не помре".
Втім, як виявилося, завжди може бути гірше. Як от прихід до влади в США зборища покидьків, що симпатизують РФ та з огидою ставляться до України. За інших обставин ситуація мала б бути катастрофічною, але навіть тут нам трохи пощастило – наші вороги вкотре виявилися круглими ідіотами.
Про некомпетентність та тупість адміністрації Трампа можна складати легенди. У 78-річного президента США (й так не обтяженого інтелектом) зниження когнітивних здібностей відбувається ледь не в прямому ефірі. Маючи достатньо влади, він сформував свій уряд з таких же ідіотів. Це призвело до вибухової суміші: наразі американці зайняті руйнуванням власної економіки та прийняттям шкідливих й непопулярних рішень, котрі, імовірно, призведуть до серйозної кризи. Враховуючи, що будь-яке компетентне керування в США фактично заборонене через те, що воно вимагає критики рішень старого самодура, очікувати зміни політик не варто, й цей тренд буде зберігатися. Втім, економіка – це питання вторинне, а от, де справді відбувається шкідництво, так це в зовнішній політиці США.
На даний момент, євроатлантична система безпеки в стані напіврозпаду. США (й до того досить непостійний партнер) остаточно зруйнували власну репутацію та перестали вважатися навіть умовно надійними. Трамп явно зацікавлений в континентальній експансії, першочергово на північ: він вважає, що ключ майбутньої могутності США розташований в Арктиці, тому бажає вже за своєї каденції отримати більшу її частину за рахунок Канади та Гренландської автономії Данії. Але, оскільки військові плани анексії поки тільки в розробці, а контакт з реальністю у маразматичного діда досить слабкий, він вигадав, що зможе примусити Європу та Канаду до бажаних результатів за допомогою «торгівельних війн». Повністю байдужий до недавнього союзництва, він агресивно атакує всіх, хто не готовий на васальну вірність, оскільки не зацікавлений більше в жодному союзництві. Замість цього він користується недавньою залежністю "партнерів" від двосторонніх відносин та активно шантажує їх – під удар потрапили навіть Японія та Південна Корея (через небажання фінансувати дивну ідею газопроводу з Аляски). Не враховуючи Ізраїль (завдяки тісним сімейним зв'язкам родини Трампів), зараз США готові пожертвувати всім накопиченим впливом заради короткострокових результатів для підживлення власного его та фанатизму прибічників.
Мені досі люблять пригадувати мій оптимізм стосовно інтеграції України в НАТО після початку повномасштабного вторгнення. Тоді здавалося, що фундамент минулого світу зруйнований, отже, наступає момент повного переформатування. Втім, євроатлантична консервативність виявилась сильнішою, й вже за результатами першого року війни лінія фронту зав'язла, а союзники остаточно перейшли до політики стримування. Стратегічні цілі США та очолюваного нею альянсу зацементувалися на недопущення ескалації, де головною метою була не перемога України та пацифікація РФ, а уникнення розростання конфлікту. Це призвело до того, що шлях України в НАТО був заблокований навіть на післявоєнний період, поставки можливих озброєнь – значно кастровані, а використання певних видів озброєнь по території РФ – обмежені. Провоювавши в такій реальності роки, українці навчалися ненавидіти за нерішучість багатьох союзників. Заслужено. Адже поки американські політики планували невідомо що, українці платили життями за реалізацію планів "ну, воюйте, поки Путін не помре".
Втім, як виявилося, завжди може бути гірше. Як от прихід до влади в США зборища покидьків, що симпатизують РФ та з огидою ставляться до України. За інших обставин ситуація мала б бути катастрофічною, але навіть тут нам трохи пощастило – наші вороги вкотре виявилися круглими ідіотами.
Про некомпетентність та тупість адміністрації Трампа можна складати легенди. У 78-річного президента США (й так не обтяженого інтелектом) зниження когнітивних здібностей відбувається ледь не в прямому ефірі. Маючи достатньо влади, він сформував свій уряд з таких же ідіотів. Це призвело до вибухової суміші: наразі американці зайняті руйнуванням власної економіки та прийняттям шкідливих й непопулярних рішень, котрі, імовірно, призведуть до серйозної кризи. Враховуючи, що будь-яке компетентне керування в США фактично заборонене через те, що воно вимагає критики рішень старого самодура, очікувати зміни політик не варто, й цей тренд буде зберігатися. Втім, економіка – це питання вторинне, а от, де справді відбувається шкідництво, так це в зовнішній політиці США.
На даний момент, євроатлантична система безпеки в стані напіврозпаду. США (й до того досить непостійний партнер) остаточно зруйнували власну репутацію та перестали вважатися навіть умовно надійними. Трамп явно зацікавлений в континентальній експансії, першочергово на північ: він вважає, що ключ майбутньої могутності США розташований в Арктиці, тому бажає вже за своєї каденції отримати більшу її частину за рахунок Канади та Гренландської автономії Данії. Але, оскільки військові плани анексії поки тільки в розробці, а контакт з реальністю у маразматичного діда досить слабкий, він вигадав, що зможе примусити Європу та Канаду до бажаних результатів за допомогою «торгівельних війн». Повністю байдужий до недавнього союзництва, він агресивно атакує всіх, хто не готовий на васальну вірність, оскільки не зацікавлений більше в жодному союзництві. Замість цього він користується недавньою залежністю "партнерів" від двосторонніх відносин та активно шантажує їх – під удар потрапили навіть Японія та Південна Корея (через небажання фінансувати дивну ідею газопроводу з Аляски). Не враховуючи Ізраїль (завдяки тісним сімейним зв'язкам родини Трампів), зараз США готові пожертвувати всім накопиченим впливом заради короткострокових результатів для підживлення власного его та фанатизму прибічників.
[2/4]
Паралельно, Штати намагаються нормалізувати стосунки з РФ, оскільки вона може допомогти тиснути на Європу й, в їх уяві, не заважатиме експансії. Для цього почалась активна кампанія з примушування України до миру. Наразі американська адміністрація активно шантажує українське керівництво, відрізаючи його від каналів постачання, даних розвідки, та починає санкційну кампанію. Так, американська кампанія MAXAR, що забезпечувала Україну супутниковими знімками, отримала заборону на продовження цієї діяльності, й українські акаунти були заблоковані. Для створення ілюзії того, що це тимчасова й відворотня політика (інакше шантаж не працював би), тумблери вимикаються поступово, але через некомпетентність американського уряду процеси відбуваються занадто швидко, що скоріш за все скоро продемонструє українському керівництву безперспективність подальших перемовин. Проте, оскільки за кінцеву мету було взято встановлення керованого уряду, американська адміністрація вийшла на контакт з деякими українськими політиками та успішно завербувала їх, пообіцявши владу після капітуляції України. Початок пропагандистської кампанії щодо деморалізації українського суспільства ви вже можете бачити на їх публічних сторінках. Не соромлячись брехати в очі своїм співвітчизникам, багато з яких на фронті, вони цинічно перевертають все з ніг на голову, закликаючи до капітулянтського миру. "Здавайтеся, бо далі буде тільки гірше" – те, що постійно повторюють російські пропагандисти, щоб послабити наш спротив.
Тим часом Європа запускає програму переозброєння, планує або повертає обов'язкову службу, розширює фінансування України та намагається знайти шляхи послаблення власної та нашої залежності від американських озброєнь й технологій. Вже активно йдуть спроби замінити для нас Starlink, щоб убезпечитись від американського шантажу. Проте все виглядає не дуже обнадійливо. По-перше, військова залежність Європи від США дійсно доволі серйозна (хоча перспективи є, адже Європа має серйозну оборонно-промислову базу, тому за достатнього фінансування та наявності часу зможе позбутися цього ярма). По-друге, серед самої Європи немає єдності; так, хоч ми й маємо міцну підтримку майбутнього німецького уряду, Франції, Британії та скандинавських країн, значна кількість європейських рішень мають прийматися одноголосно.
Проблема в існуванні т. зв. "Угорщини". Віктор Орбан зацікавлений в анексії українських територій, тому всіма силами намагається заблокувати допомогу Україні в надії, що це призведе до нашої поразки, й територіальне надбання забезпечить імунітет йому та його сім'ї до кінця життя. Це дуже важливо, оскільки вже за рік він ризикує програти на чергових виборах. Втім, якщо він ризикне, це може зіграти нам на користь, оскільки будь-яка агресія з боку Угорщини завершиться необхідністю нової демаркації кордону по Тисі (від чого не врятує навіть американський контингент). Проте в усьому іншому, проблема цілком піддається вирішенню, хоч це й буде вимагати значних зусиль від Європи.
Загалом реальність доволі похмура, а короткотривалі наслідки рішень недавніх "союзників" – вкрай масштабні. Крім того, що США надавали чималі обсяги грошової допомоги, значною була й військова її частина, а низка зразків взагалі незамінна в найближчому майбутньому. Так, наприклад, MIM-104 Patriot забезпечували майже весь захист від балістичних ракет. Європа зможе закрити наші потреби, але це буде потребувати багато часу. Втім, є нюанси.
Паралельно, Штати намагаються нормалізувати стосунки з РФ, оскільки вона може допомогти тиснути на Європу й, в їх уяві, не заважатиме експансії. Для цього почалась активна кампанія з примушування України до миру. Наразі американська адміністрація активно шантажує українське керівництво, відрізаючи його від каналів постачання, даних розвідки, та починає санкційну кампанію. Так, американська кампанія MAXAR, що забезпечувала Україну супутниковими знімками, отримала заборону на продовження цієї діяльності, й українські акаунти були заблоковані. Для створення ілюзії того, що це тимчасова й відворотня політика (інакше шантаж не працював би), тумблери вимикаються поступово, але через некомпетентність американського уряду процеси відбуваються занадто швидко, що скоріш за все скоро продемонструє українському керівництву безперспективність подальших перемовин. Проте, оскільки за кінцеву мету було взято встановлення керованого уряду, американська адміністрація вийшла на контакт з деякими українськими політиками та успішно завербувала їх, пообіцявши владу після капітуляції України. Початок пропагандистської кампанії щодо деморалізації українського суспільства ви вже можете бачити на їх публічних сторінках. Не соромлячись брехати в очі своїм співвітчизникам, багато з яких на фронті, вони цинічно перевертають все з ніг на голову, закликаючи до капітулянтського миру. "Здавайтеся, бо далі буде тільки гірше" – те, що постійно повторюють російські пропагандисти, щоб послабити наш спротив.
Тим часом Європа запускає програму переозброєння, планує або повертає обов'язкову службу, розширює фінансування України та намагається знайти шляхи послаблення власної та нашої залежності від американських озброєнь й технологій. Вже активно йдуть спроби замінити для нас Starlink, щоб убезпечитись від американського шантажу. Проте все виглядає не дуже обнадійливо. По-перше, військова залежність Європи від США дійсно доволі серйозна (хоча перспективи є, адже Європа має серйозну оборонно-промислову базу, тому за достатнього фінансування та наявності часу зможе позбутися цього ярма). По-друге, серед самої Європи немає єдності; так, хоч ми й маємо міцну підтримку майбутнього німецького уряду, Франції, Британії та скандинавських країн, значна кількість європейських рішень мають прийматися одноголосно.
Проблема в існуванні т. зв. "Угорщини". Віктор Орбан зацікавлений в анексії українських територій, тому всіма силами намагається заблокувати допомогу Україні в надії, що це призведе до нашої поразки, й територіальне надбання забезпечить імунітет йому та його сім'ї до кінця життя. Це дуже важливо, оскільки вже за рік він ризикує програти на чергових виборах. Втім, якщо він ризикне, це може зіграти нам на користь, оскільки будь-яка агресія з боку Угорщини завершиться необхідністю нової демаркації кордону по Тисі (від чого не врятує навіть американський контингент). Проте в усьому іншому, проблема цілком піддається вирішенню, хоч це й буде вимагати значних зусиль від Європи.
Загалом реальність доволі похмура, а короткотривалі наслідки рішень недавніх "союзників" – вкрай масштабні. Крім того, що США надавали чималі обсяги грошової допомоги, значною була й військова її частина, а низка зразків взагалі незамінна в найближчому майбутньому. Так, наприклад, MIM-104 Patriot забезпечували майже весь захист від балістичних ракет. Європа зможе закрити наші потреби, але це буде потребувати багато часу. Втім, є нюанси.
[3/4]
1) Почнемо з того, що обсяги переданої США військової допомоги не зовсім правильно оцінені. Цифри з офіційних прес-релізів не відповідали реальній вартості майна, бо в них зазвичай закладалися замовлення нової техніки замість старих запасів, що передавалися нам. Нерідко сама адміністрація знаходила "бухгалтерські помилки" у вже раніше оголошених пакетах допомоги.
2) Диверсифікація допомоги відбувалась постійно, адже американська допомога з часом стагнувала, затримувалась, а виділені Конгресом кошти не використовувалась у повній мірі. І тому є підстави вважати, що значні обсяги передавати вже ніхто не планував.
3) У той же час розмір допомоги європейців збільшувався; вони поступово перебирали на себе зобов'язання з підтримки та розширювали власні виробництва (наприклад, 155-мм боєприпасів). Європейці мають широку номенклатуру різного роду озброєнь, але їм потрібно масштабуватись та позбавитись залежності від низки американських компонентів.
4) Боротьба можлива й уже з переданим майном – повернути ніхто не вимагає й не зможе. Проблема в іншому, а саме у підтримці належного стану існуючого обладнання та його ремонті. Проте ми не самотні в цій ситуації – вся Європа стоїть перед стратегічним викликом зменшення залежності від американської зброї та її самостійного обслуговування. Рішення, напрацьовані великим конгломератом європейських оборонних агентств, будуть розповсюджуватися й на нас (наприклад, подолати проблему з припиненням підтримки комплексів радіоелектронної боротьби на F-16).
5) Не дивлячись на те, що повного еквіваленту Starlink наразі не існує, замінювати його й воювати далі цілком реально. Є європейські ініціативи, що потребують дофінансування й можуть виступити альтернативою. Але наш ворог так само активно користується старлінками, тож він також постраждає від подібного рішення, якщо воно буде.
6) Поле бою від початку війни змінилося вже не раз, й наразі найбільша кількість уражень відбувається засобами, що не залежать від поставок США. Європейські інвестиції у наші дрони зможуть істотно підтримувати боєздатність.
Проте не одними тільки колишніми та поточними союзниками. Є ще наш кровний ворог – Російська Федерація. Поки ми вирішуємо, які угоди підписувати з американцями, росіяни продовжують наступати, не рахуючись з втратами. У них один інтерес – знищення або максимальне послаблення української держави перед черговою спробою захоплення. Ворог вже не такий сильний, яким був на початку війни, він виснажує свій потік добровольців та вперся в стелю виплат, а бази зберігання бронетехніки стрімко пустіють. РФ не залишає нам іншого вибору, окрім як продовження спротиву всупереч обставинам – так само, як було на початку війни. Й так само як на початку війни наш ворог — сп'янілий від власної гордині. Не виключено, що через це РФ не зможе встановити дружні стосунки з адміністрацією Трампа, припуститься фатальних помилок, й цим поставить хрест на спробах нав'язати шантажем невигідний для України мир. Це дасть нам можливість вийти з поточної ситуації так, щоб поточний уряд США більше не заважав. Зрозуміло, що про будь-яку серйозну допомогу можна забути, але, якщо вийде зберегти комерційну співпрацю з американськими виробниками зброї, ми зможемо уникнути основних ризиків.
В кінцевому підсумку, не дивлячись на мільйон проблем, жодна з них не руйнує повністю нашу боєздатність й не робить спротив неможливим. Війна не закінчується: у нас залишається ресурс, союзники, кадри, що вбивали кацапів й продовжать вбивати. Але ми зазнали підступного удару в спину, який буде коштувати нам територій, людських життів та безцінного часу. Й удар цей нанесла американська рука. Поки наше керівництво намагається "петляти" та менеджити короткострокову шкоду, відкладаючи хоча б відключення старлінків, український народ має навіки запам'ятати, що США – бридка та чужа нам держава, котра не заслуговує на довіру. Закономірно, що політики, що закликають до підкорення цьому Левіафану, мають отримати ставлення як до зрадників української держави.
1) Почнемо з того, що обсяги переданої США військової допомоги не зовсім правильно оцінені. Цифри з офіційних прес-релізів не відповідали реальній вартості майна, бо в них зазвичай закладалися замовлення нової техніки замість старих запасів, що передавалися нам. Нерідко сама адміністрація знаходила "бухгалтерські помилки" у вже раніше оголошених пакетах допомоги.
2) Диверсифікація допомоги відбувалась постійно, адже американська допомога з часом стагнувала, затримувалась, а виділені Конгресом кошти не використовувалась у повній мірі. І тому є підстави вважати, що значні обсяги передавати вже ніхто не планував.
3) У той же час розмір допомоги європейців збільшувався; вони поступово перебирали на себе зобов'язання з підтримки та розширювали власні виробництва (наприклад, 155-мм боєприпасів). Європейці мають широку номенклатуру різного роду озброєнь, але їм потрібно масштабуватись та позбавитись залежності від низки американських компонентів.
4) Боротьба можлива й уже з переданим майном – повернути ніхто не вимагає й не зможе. Проблема в іншому, а саме у підтримці належного стану існуючого обладнання та його ремонті. Проте ми не самотні в цій ситуації – вся Європа стоїть перед стратегічним викликом зменшення залежності від американської зброї та її самостійного обслуговування. Рішення, напрацьовані великим конгломератом європейських оборонних агентств, будуть розповсюджуватися й на нас (наприклад, подолати проблему з припиненням підтримки комплексів радіоелектронної боротьби на F-16).
5) Не дивлячись на те, що повного еквіваленту Starlink наразі не існує, замінювати його й воювати далі цілком реально. Є європейські ініціативи, що потребують дофінансування й можуть виступити альтернативою. Але наш ворог так само активно користується старлінками, тож він також постраждає від подібного рішення, якщо воно буде.
6) Поле бою від початку війни змінилося вже не раз, й наразі найбільша кількість уражень відбувається засобами, що не залежать від поставок США. Європейські інвестиції у наші дрони зможуть істотно підтримувати боєздатність.
Проте не одними тільки колишніми та поточними союзниками. Є ще наш кровний ворог – Російська Федерація. Поки ми вирішуємо, які угоди підписувати з американцями, росіяни продовжують наступати, не рахуючись з втратами. У них один інтерес – знищення або максимальне послаблення української держави перед черговою спробою захоплення. Ворог вже не такий сильний, яким був на початку війни, він виснажує свій потік добровольців та вперся в стелю виплат, а бази зберігання бронетехніки стрімко пустіють. РФ не залишає нам іншого вибору, окрім як продовження спротиву всупереч обставинам – так само, як було на початку війни. Й так само як на початку війни наш ворог — сп'янілий від власної гордині. Не виключено, що через це РФ не зможе встановити дружні стосунки з адміністрацією Трампа, припуститься фатальних помилок, й цим поставить хрест на спробах нав'язати шантажем невигідний для України мир. Це дасть нам можливість вийти з поточної ситуації так, щоб поточний уряд США більше не заважав. Зрозуміло, що про будь-яку серйозну допомогу можна забути, але, якщо вийде зберегти комерційну співпрацю з американськими виробниками зброї, ми зможемо уникнути основних ризиків.
В кінцевому підсумку, не дивлячись на мільйон проблем, жодна з них не руйнує повністю нашу боєздатність й не робить спротив неможливим. Війна не закінчується: у нас залишається ресурс, союзники, кадри, що вбивали кацапів й продовжать вбивати. Але ми зазнали підступного удару в спину, який буде коштувати нам територій, людських життів та безцінного часу. Й удар цей нанесла американська рука. Поки наше керівництво намагається "петляти" та менеджити короткострокову шкоду, відкладаючи хоча б відключення старлінків, український народ має навіки запам'ятати, що США – бридка та чужа нам держава, котра не заслуговує на довіру. Закономірно, що політики, що закликають до підкорення цьому Левіафану, мають отримати ставлення як до зрадників української держави.
[4/4]
Доля мінлива, й ми знову зіштовхнулися з трагічним для нас збігом обставин: ±1,5% на виборах на іншому континенті й ми мали б зовсім іншу реальність. Втім, тепер маємо виходити з обставин та факту недружньої адміністрації, що збирається використовувати багаторічну допомогу нам як метод шантажу заради територіальних поступок. Це – черговий виклик нашій державності та нашому праву на існування, й нам доведеться стати сильнішими, щоб пережити й його.
Проте це випробування відкриває вікно можливостей. Ми більше не живемо в епосі, де стоїть питання прийому нас в НАТО, відтерміноване в безкінечне майбутнє, адже США самі руйнують альянс та більше не збираються захищати своїх минулих союзників. Заокеанська ядерна парасоля зникла, й ми знаходимось в реальності, де Європа залишилась наодинці з Росією. Саме це відкриває шлях до майбутнього України як гаранта континентальної безпеки, котрий потребує Європу так само, як Європа потребує його. Але, що більш важливо, відкриває шлях до глобалізації конфлікту з подальшою пацифікацією Росії та справжнім завершенням війни. РФ більше нічим не стримується для агресії проти послаблених європейських країн, що приведе нас в цікаві обставини.
Нам доведеться витримати ці виклики, щоб отримати солодкі плоди перемоги. Ми наближаємося до виконання нашого Manifest Destiny.
Ніхто не казав, що буде ставати тільки легше.
Доля мінлива, й ми знову зіштовхнулися з трагічним для нас збігом обставин: ±1,5% на виборах на іншому континенті й ми мали б зовсім іншу реальність. Втім, тепер маємо виходити з обставин та факту недружньої адміністрації, що збирається використовувати багаторічну допомогу нам як метод шантажу заради територіальних поступок. Це – черговий виклик нашій державності та нашому праву на існування, й нам доведеться стати сильнішими, щоб пережити й його.
Проте це випробування відкриває вікно можливостей. Ми більше не живемо в епосі, де стоїть питання прийому нас в НАТО, відтерміноване в безкінечне майбутнє, адже США самі руйнують альянс та більше не збираються захищати своїх минулих союзників. Заокеанська ядерна парасоля зникла, й ми знаходимось в реальності, де Європа залишилась наодинці з Росією. Саме це відкриває шлях до майбутнього України як гаранта континентальної безпеки, котрий потребує Європу так само, як Європа потребує його. Але, що більш важливо, відкриває шлях до глобалізації конфлікту з подальшою пацифікацією Росії та справжнім завершенням війни. РФ більше нічим не стримується для агресії проти послаблених європейських країн, що приведе нас в цікаві обставини.
Нам доведеться витримати ці виклики, щоб отримати солодкі плоди перемоги. Ми наближаємося до виконання нашого Manifest Destiny.
Ніхто не казав, що буде ставати тільки легше.
Друзі, всіх вітаю!
Прошу підтримати збір:
https://send.monobank.ua/jar/3fqfDAwRCt
Сума невелика, але нагальна, бо від неї залежить ефективна робота управління ТГ «Реванш». Впевнений, що зможемо швидко зібрати!
Посилання:
https://www.instagram.com/p/DH6j9UUND7s/?igsh=M3pwYzQ3YXdyOGF2
Прошу підтримати збір:
https://send.monobank.ua/jar/3fqfDAwRCt
Сума невелика, але нагальна, бо від неї залежить ефективна робота управління ТГ «Реванш». Впевнений, що зможемо швидко зібрати!
Посилання:
https://www.instagram.com/p/DH6j9UUND7s/?igsh=M3pwYzQ3YXdyOGF2
[1/4]
БпЛА обох сторін майже безальтернативно домінують над полем бою. Надривистий гул гвинтів став основною асоціацією наближення небезпеки, витіснивши свист снарядів та гуркіт бронетехніки. Проте, окрім асоціацій повністю змінилося й те, як виглядає атака та оборона сучасної війни. Спробую окреслити в цій серії постів загальні спостереження та перейти до більш вільних роздумів на тему.
1. Прихованість – це життя. Ключова характеристика позицій та переміщень між ними – те, щоб вони або перебування в них о/с, не були виявлені. Умови рельєфу відіграють особливу роль, адже навіть сточена посадка, від котрої залишився тільки рідкий кущ, вже є тим, що істотно прикриває переміщення піхоти. Маскувальні сітки, кікімори довели свою ефективність. Окремо варто відмітити накидки-пончо, нерухомі сигнатури, під якими хоч і не заховаєшся в чистому полі, але загубишся вночі в населених пунктах.
2. Лінія оборони розріджена. Позиції піхоти зводяться до поодиноких, переважно прихованих укриттів (підвали, бліндажі) на шляху очікуваних переміщень противника. Вогневі та спостережні можливості позицій значно знижені. Відповідно першочергова задача о/с на позиціях - це блокування переміщення по маршруту, на котрому вони розташовані. Себто о/с має зберігати пильність для запобігання блокування (і виявлення) власних позицій й підтримки зв'язку з командуванням, щоб вийти за наказом та зупинити вогнем противника, чим запобігти його втягуванню в укриття до нанесення ураження розрахунками БпЛА. Варто зазначити, що вогневі можливості наразі настільки обмежені, що перехід до контакту це вже скоріше крайній захід. В пріоритеті завжди ураження засобами.
3. Виходячи з п.2, фокус уваги повинен зосереджуватись на тому, щоб позицію було складно закидати гранатами чи завести всередину керований снаряд, а також на наявності резервних (та хибних) позицій, між якими можливе приховане переміщення, наприклад, через криту/затягнуту сіткою ділянку. Звісно ж, це завдання для Сил Підтримки на майбутні рубежі оборони, адже біля лінії зіткнення сильно не накопаєш.
4. Якщо робота засобів ураження сторін зрівняна, то піхота – зовсім інша справа. За цим показником противник явно кратно переважає. Важко говорити про всі ділянки, але я спостерігав щоденні спроби штурмів малими групами (2-4 о/с) в пішому порядку, інколи використовуючи легкий мото/автотранспорт. Противник, раніше небайдужий до епічних механізованих накатів, зараз експериментує та переважно працює малими групами: рухається по "сірому" та в "нельотну погоду" (міцний вітер, дощ), накопичується, активно маскується за допомогою пончо. Не дивлячись на те, що характер завдань ворожої піхоти досі залишається суїцидальним, а успіхи - посередніми, загальний обсяг втрат противника виглядає більш manageable, а якісь проміжні задачі виконуються навіть не зважаючи на переважно летальний результат: розвідуються шляхи підходів, ногами перевіряються ділянки на мінування, виявляються пусті та зайняті позиції СОУ. Після цього, наприклад, виявлені позиції вражаються, змушуючи відійти піхоту й перетворюючи ділянку на "сіру зону", в котру починає затягуватися противник. Ці ділянки можуть пустувати значний час, але через відсутність сил, котрі могли б провести зачистку, у ворога з'являється можливість там накопичитися. Частково це проблема логістики, котра симетрично кастрована в 5-10-кілометровій ділянці, але переважно - це кадровий голод, низька керованість та морально-психологічний стан піхоти СОУ.
БпЛА обох сторін майже безальтернативно домінують над полем бою. Надривистий гул гвинтів став основною асоціацією наближення небезпеки, витіснивши свист снарядів та гуркіт бронетехніки. Проте, окрім асоціацій повністю змінилося й те, як виглядає атака та оборона сучасної війни. Спробую окреслити в цій серії постів загальні спостереження та перейти до більш вільних роздумів на тему.
1. Прихованість – це життя. Ключова характеристика позицій та переміщень між ними – те, щоб вони або перебування в них о/с, не були виявлені. Умови рельєфу відіграють особливу роль, адже навіть сточена посадка, від котрої залишився тільки рідкий кущ, вже є тим, що істотно прикриває переміщення піхоти. Маскувальні сітки, кікімори довели свою ефективність. Окремо варто відмітити накидки-пончо, нерухомі сигнатури, під якими хоч і не заховаєшся в чистому полі, але загубишся вночі в населених пунктах.
2. Лінія оборони розріджена. Позиції піхоти зводяться до поодиноких, переважно прихованих укриттів (підвали, бліндажі) на шляху очікуваних переміщень противника. Вогневі та спостережні можливості позицій значно знижені. Відповідно першочергова задача о/с на позиціях - це блокування переміщення по маршруту, на котрому вони розташовані. Себто о/с має зберігати пильність для запобігання блокування (і виявлення) власних позицій й підтримки зв'язку з командуванням, щоб вийти за наказом та зупинити вогнем противника, чим запобігти його втягуванню в укриття до нанесення ураження розрахунками БпЛА. Варто зазначити, що вогневі можливості наразі настільки обмежені, що перехід до контакту це вже скоріше крайній захід. В пріоритеті завжди ураження засобами.
3. Виходячи з п.2, фокус уваги повинен зосереджуватись на тому, щоб позицію було складно закидати гранатами чи завести всередину керований снаряд, а також на наявності резервних (та хибних) позицій, між якими можливе приховане переміщення, наприклад, через криту/затягнуту сіткою ділянку. Звісно ж, це завдання для Сил Підтримки на майбутні рубежі оборони, адже біля лінії зіткнення сильно не накопаєш.
4. Якщо робота засобів ураження сторін зрівняна, то піхота – зовсім інша справа. За цим показником противник явно кратно переважає. Важко говорити про всі ділянки, але я спостерігав щоденні спроби штурмів малими групами (2-4 о/с) в пішому порядку, інколи використовуючи легкий мото/автотранспорт. Противник, раніше небайдужий до епічних механізованих накатів, зараз експериментує та переважно працює малими групами: рухається по "сірому" та в "нельотну погоду" (міцний вітер, дощ), накопичується, активно маскується за допомогою пончо. Не дивлячись на те, що характер завдань ворожої піхоти досі залишається суїцидальним, а успіхи - посередніми, загальний обсяг втрат противника виглядає більш manageable, а якісь проміжні задачі виконуються навіть не зважаючи на переважно летальний результат: розвідуються шляхи підходів, ногами перевіряються ділянки на мінування, виявляються пусті та зайняті позиції СОУ. Після цього, наприклад, виявлені позиції вражаються, змушуючи відійти піхоту й перетворюючи ділянку на "сіру зону", в котру починає затягуватися противник. Ці ділянки можуть пустувати значний час, але через відсутність сил, котрі могли б провести зачистку, у ворога з'являється можливість там накопичитися. Частково це проблема логістики, котра симетрично кастрована в 5-10-кілометровій ділянці, але переважно - це кадровий голод, низька керованість та морально-психологічний стан піхоти СОУ.
[2/4]
5. Водночас при спробі вклинитися в порядки противника, він активно протидіє: висуває групи зачистки, намагається блокувати нашу піхоту. Враховуючи, що вкрай нечасті контрнаступальні дії СОУ - це переважно атаки меншими силами на більші (в надії на низький морально-психологічний стан противника чи інше чудо), успіху вони за поточної конфігурації зазнають рідко.
6. Основний тип мінування противником – дистанційний та протипіхотний, касетою або скидом з дрона, переважно ПФМ. Моменти мінування доволі добре фіксуються, тому секретом заміновані ділянки не стають. На жаль, протипіхотні міни майже не виявляються з дрона, але транспорт типу "баггі" має певний запас міцності щодо до них. В той же час міни типу ПТМ зазвичай виявляються з дрона й легше піддаються розмінуванню та уникненню.
Перспективними видаються дистанційні платформи для розмінування, що будуть прополювати маршрут для піхоти та авто/мототранспорту від протипіхотних мін. Звісно ж, це не означає, що в глибині порядків противника відсутні заздалегідь підготовлені "шлагбауми", але це далека перспектива.
7. Високу ефективність продемонстрували мотоцикли та баггі, аж до того, що поодинокі маневри в "нельотну" погоду залишаються запізно поміченими, якщо не непоміченими зовсім. Подібний легкий транспорт безцінний для організації фронтової логістики, оскільки проти нього дрони не такі ефективні: він менш помітний, маневрений, з нього легко спішуватися для розосередження та його простіше зробити масовим. Втім, мінусом є вразливість до всього іншого — артилерія, стрілецька зброя, автоматичні гранатомети. Отже, це інструмент для вирішення одного завдання - зменшення шкоди від дронів противника. Підготовка ж до протидії штурмовим діям на них (мінування, інженерні загородження, резервні позиції для запобігання проривам) сильно знижує їх ефективність.
8. Роль бойових броньованих машин вкрай обмежена через насиченість FPV противника й легке виявлення. В чому вони точно дієві, так це кейсевак, що забезпечує певний захист маломобільним пораненим, котрі все рівно не можуть розосередитися з легкого транспорту.
9. Не дивлячись на домінування дронів на полі бою й в статистиці втрат, вони не всесильні: розмір ВВ обмежений, радіозв'язок поганий, а відсоток відмов (та збиття) істотний. Це робить їх не дуже ефективними проти ураження фортифікованих позицій в глибині ворожих порядків, де розташовані, наприклад, екіпажі БПЛА противника. Тут вже на поле бою виходить гаубична артилерія та авіація — довга рука старшого начальника.
5. Водночас при спробі вклинитися в порядки противника, він активно протидіє: висуває групи зачистки, намагається блокувати нашу піхоту. Враховуючи, що вкрай нечасті контрнаступальні дії СОУ - це переважно атаки меншими силами на більші (в надії на низький морально-психологічний стан противника чи інше чудо), успіху вони за поточної конфігурації зазнають рідко.
6. Основний тип мінування противником – дистанційний та протипіхотний, касетою або скидом з дрона, переважно ПФМ. Моменти мінування доволі добре фіксуються, тому секретом заміновані ділянки не стають. На жаль, протипіхотні міни майже не виявляються з дрона, але транспорт типу "баггі" має певний запас міцності щодо до них. В той же час міни типу ПТМ зазвичай виявляються з дрона й легше піддаються розмінуванню та уникненню.
Перспективними видаються дистанційні платформи для розмінування, що будуть прополювати маршрут для піхоти та авто/мототранспорту від протипіхотних мін. Звісно ж, це не означає, що в глибині порядків противника відсутні заздалегідь підготовлені "шлагбауми", але це далека перспектива.
7. Високу ефективність продемонстрували мотоцикли та баггі, аж до того, що поодинокі маневри в "нельотну" погоду залишаються запізно поміченими, якщо не непоміченими зовсім. Подібний легкий транспорт безцінний для організації фронтової логістики, оскільки проти нього дрони не такі ефективні: він менш помітний, маневрений, з нього легко спішуватися для розосередження та його простіше зробити масовим. Втім, мінусом є вразливість до всього іншого — артилерія, стрілецька зброя, автоматичні гранатомети. Отже, це інструмент для вирішення одного завдання - зменшення шкоди від дронів противника. Підготовка ж до протидії штурмовим діям на них (мінування, інженерні загородження, резервні позиції для запобігання проривам) сильно знижує їх ефективність.
8. Роль бойових броньованих машин вкрай обмежена через насиченість FPV противника й легке виявлення. В чому вони точно дієві, так це кейсевак, що забезпечує певний захист маломобільним пораненим, котрі все рівно не можуть розосередитися з легкого транспорту.
9. Не дивлячись на домінування дронів на полі бою й в статистиці втрат, вони не всесильні: розмір ВВ обмежений, радіозв'язок поганий, а відсоток відмов (та збиття) істотний. Це робить їх не дуже ефективними проти ураження фортифікованих позицій в глибині ворожих порядків, де розташовані, наприклад, екіпажі БПЛА противника. Тут вже на поле бою виходить гаубична артилерія та авіація — довга рука старшого начальника.
[3/4]
Отже, тепер трохи банальностей:
Перед військовими стоїть задача реалізувати задум політичного керівництва, а в цій війні задум очевидно буде прив'язаний до території: її утримання та визволення.
В утриманні територій є два основних боттлнеки:
1) розміщення піхоти, забезпечення її керованості, прихованого переміщення через мережу укриттів та достатнього морально-психологічного рівня. Й звісно ж — її кількості, наявності резервів для зачистки "сірої зони" та відновлення позицій, деблокаді відрізаних позицій.
2) Забезпечення безперебійності контролю за полем бою за допомогою розвідувальних БпЛА різного радіусу дії та наявності достатньої кількості екіпажів ударних БпЛА для недопущення масованих спроб прориву (в силу чисельної та матеріально-технічної переваги противника). Чим більше — тим краще, насиченість вирішує.
Далі йде те, що істотно підвищує ефективність перерахованого вище. Це й засоби дальнього ураження, й адаптовані до сучасної війни фортифікації та інженерні загородження, й дистанційне мінування. І все ж головними є ці два пункти, адже без них не вийде взагалі нічого.
У визволенні територій... в нашому випадку з практикою не дуже. Тому варто спробувати хоча б описати виклики та можливі шляхи вирішення.
Тактика противника виглядає наступним чином: постійний тиск, накопичення, відтіснення позицій СОУ малими групами. За ними слідує підтягування засобів ураження та погіршення логістики вже наших засобів з подальшим примушенням їх до відкату. Це повільно, потребує багато ресурсів та зазвичай не призводить до падіння лінії фронту: більш того, працює переважно за рахунок кадрового голоду в СОУ, нестачі людей на позиціях та їх низької мотивації. Додатково це створює ризики нашим засобам що вже може призвести до обвалу лінії фронту, але все це в принципі працює через можливість тривалий час вести нерівнозначний розмін з боку постійно наступаючих сил. Як дзеркальна тактика - для нас не перспективна: противник банально має більше людей, керованість ними краща, й у випадку копіювання цих підходів, він буде встигати затикати діри та займати новий рубіж майже завжди й наші успіхи будуть ще більш скромними.
Тому будь-який наш успіх можливий тільки при швидкому локальному колапсі ділянки противника з подальшим заведенням туди механізованих резервів, а для цього треба як мінімум паралізувати засоби противника, в першу чергу його екіпажі розвідувальних коптерів та FPV. Тут є три фактори:
1) Виявлення та ураження. Уражати за бажанням є чим, виявляти – проблема. Це довга методична робота з негарантованим результатом, але, сконцентрувавши розвідувальний ресурс, можна серйозно деградувати можливості противника на небагатих на укриття напрямках.
2) Логістична ізоляція. БпЛА противника так само зав'язані на логістику, як й будь-що інше: паливо, обладнання, БК. Окрім ризикованих тактичних рішень типу "підведення позицій наших БпЛА максимально близько", тут скоріше є потреба в технічній та матеріальній площині: засадне оптоволокно на великі дистанції, ретранслятори.
3) Вдосконалення технічної компоненти для протидії ворожим розвідувальним та ударним БпЛА. Різного роду РЕБ високої потужності це добре, але ми працюємо на тих самих частотах що й противник, і залишитися без власної підтримки та розвідки мало хто наважиться. Ворог демонстрував лазерний комплекс для ураження БпЛА типу "крило" й це має право на життя, але більш цікавим була б розробка вогнепальних бойових модулів на бронетехніку для протидії БпЛА коптерного типу, що виявляли б цілі у верхній півсфері в оптичному спектрі й за допомогою РЛС та передавали б рішення про відкриття вогню оператору (для запобігання ураження хибних / дружніх цілей).
Отже, тепер трохи банальностей:
Перед військовими стоїть задача реалізувати задум політичного керівництва, а в цій війні задум очевидно буде прив'язаний до території: її утримання та визволення.
В утриманні територій є два основних боттлнеки:
1) розміщення піхоти, забезпечення її керованості, прихованого переміщення через мережу укриттів та достатнього морально-психологічного рівня. Й звісно ж — її кількості, наявності резервів для зачистки "сірої зони" та відновлення позицій, деблокаді відрізаних позицій.
2) Забезпечення безперебійності контролю за полем бою за допомогою розвідувальних БпЛА різного радіусу дії та наявності достатньої кількості екіпажів ударних БпЛА для недопущення масованих спроб прориву (в силу чисельної та матеріально-технічної переваги противника). Чим більше — тим краще, насиченість вирішує.
Далі йде те, що істотно підвищує ефективність перерахованого вище. Це й засоби дальнього ураження, й адаптовані до сучасної війни фортифікації та інженерні загородження, й дистанційне мінування. І все ж головними є ці два пункти, адже без них не вийде взагалі нічого.
У визволенні територій... в нашому випадку з практикою не дуже. Тому варто спробувати хоча б описати виклики та можливі шляхи вирішення.
Тактика противника виглядає наступним чином: постійний тиск, накопичення, відтіснення позицій СОУ малими групами. За ними слідує підтягування засобів ураження та погіршення логістики вже наших засобів з подальшим примушенням їх до відкату. Це повільно, потребує багато ресурсів та зазвичай не призводить до падіння лінії фронту: більш того, працює переважно за рахунок кадрового голоду в СОУ, нестачі людей на позиціях та їх низької мотивації. Додатково це створює ризики нашим засобам що вже може призвести до обвалу лінії фронту, але все це в принципі працює через можливість тривалий час вести нерівнозначний розмін з боку постійно наступаючих сил. Як дзеркальна тактика - для нас не перспективна: противник банально має більше людей, керованість ними краща, й у випадку копіювання цих підходів, він буде встигати затикати діри та займати новий рубіж майже завжди й наші успіхи будуть ще більш скромними.
Тому будь-який наш успіх можливий тільки при швидкому локальному колапсі ділянки противника з подальшим заведенням туди механізованих резервів, а для цього треба як мінімум паралізувати засоби противника, в першу чергу його екіпажі розвідувальних коптерів та FPV. Тут є три фактори:
1) Виявлення та ураження. Уражати за бажанням є чим, виявляти – проблема. Це довга методична робота з негарантованим результатом, але, сконцентрувавши розвідувальний ресурс, можна серйозно деградувати можливості противника на небагатих на укриття напрямках.
2) Логістична ізоляція. БпЛА противника так само зав'язані на логістику, як й будь-що інше: паливо, обладнання, БК. Окрім ризикованих тактичних рішень типу "підведення позицій наших БпЛА максимально близько", тут скоріше є потреба в технічній та матеріальній площині: засадне оптоволокно на великі дистанції, ретранслятори.
3) Вдосконалення технічної компоненти для протидії ворожим розвідувальним та ударним БпЛА. Різного роду РЕБ високої потужності це добре, але ми працюємо на тих самих частотах що й противник, і залишитися без власної підтримки та розвідки мало хто наважиться. Ворог демонстрував лазерний комплекс для ураження БпЛА типу "крило" й це має право на життя, але більш цікавим була б розробка вогнепальних бойових модулів на бронетехніку для протидії БпЛА коптерного типу, що виявляли б цілі у верхній півсфері в оптичному спектрі й за допомогою РЛС та передавали б рішення про відкриття вогню оператору (для запобігання ураження хибних / дружніх цілей).
[4/4]
Врешті вже при нанесенні достатньої шкоди / забороні дії БпЛА противника на достатній ширині фронту (для запобігання початку перехресної роботи екіпажів ворожих суміжників) з'являється можливість штурмовим групам зайти на послаблені логістичною ізоляцією позиції, провести їх зачистку й, не даючи можливості противнику завести резерви на новий рубіж, вклинитися на глибину розміщення ворожих екіпажів, вимусити їх знятися й тим самим утворити ділянку прориву, куди вже могли б зайти сили в складі механізованих ешелонів. А далі вже те, що ми бачили на Курщині: хаотичне заведення противником резервів, зустрічні бої на бронетехніці та інші "радощі" боротьби за оперативний простір.
Проблема в тому, що написати про це кілька абзаців просто, а знайти таку кількість сил, консолідувати їх й не спровокувати на ділянці швидку концентрацію різного роду "рубіконів" вкрай важко й майже точно виходить за межі наших поточних можливостей. В першу чергу частина з "знайти таку кількість сил" у виснажених постійними наступальними діями противника СОУ - це задача дуже далека від тривіальності. Тож тут ми сильно впираємося в питання подолання виснаження СОУ й продовження нанесення противнику максимальної шкоди допоки він, зв'язаний небажанням проводити мобілізаційні дії, не вичерпає потік добровольців.
Загалом, як би нам не (не)хотілося, атакувати меншими силами більші це майже завжди безперспективно, оскільки противник буде мати великий потенціал до контратак — ймовірно більший, ніж ми зможемо ввести резервів. Тож, хоч й кожна наша літня кампанія відзначається наступальними операціями (зазвичай хоча б трохи успішними), мабуть, зараз більш важливим завданням є зосередження на обороні та завдання противнику максимальної шкоди. А вона вже в подальшому зможе бути конвертована у зниження інтенсивності бойових дій з боку противника, чим відкриє нам простір до накопичення ресурсу та створення локальної переваги перед нашими ймовірно успішними наступальними діями. Бажано, звісно, щоб це колись таки став Південь — хоч й не найбільш активний, але єдиний дійсно стратегічно важливий напрямок цієї війни, контроль над котрим окреслить переможців та переможених цієї війни.
Врешті вже при нанесенні достатньої шкоди / забороні дії БпЛА противника на достатній ширині фронту (для запобігання початку перехресної роботи екіпажів ворожих суміжників) з'являється можливість штурмовим групам зайти на послаблені логістичною ізоляцією позиції, провести їх зачистку й, не даючи можливості противнику завести резерви на новий рубіж, вклинитися на глибину розміщення ворожих екіпажів, вимусити їх знятися й тим самим утворити ділянку прориву, куди вже могли б зайти сили в складі механізованих ешелонів. А далі вже те, що ми бачили на Курщині: хаотичне заведення противником резервів, зустрічні бої на бронетехніці та інші "радощі" боротьби за оперативний простір.
Проблема в тому, що написати про це кілька абзаців просто, а знайти таку кількість сил, консолідувати їх й не спровокувати на ділянці швидку концентрацію різного роду "рубіконів" вкрай важко й майже точно виходить за межі наших поточних можливостей. В першу чергу частина з "знайти таку кількість сил" у виснажених постійними наступальними діями противника СОУ - це задача дуже далека від тривіальності. Тож тут ми сильно впираємося в питання подолання виснаження СОУ й продовження нанесення противнику максимальної шкоди допоки він, зв'язаний небажанням проводити мобілізаційні дії, не вичерпає потік добровольців.
Загалом, як би нам не (не)хотілося, атакувати меншими силами більші це майже завжди безперспективно, оскільки противник буде мати великий потенціал до контратак — ймовірно більший, ніж ми зможемо ввести резервів. Тож, хоч й кожна наша літня кампанія відзначається наступальними операціями (зазвичай хоча б трохи успішними), мабуть, зараз більш важливим завданням є зосередження на обороні та завдання противнику максимальної шкоди. А вона вже в подальшому зможе бути конвертована у зниження інтенсивності бойових дій з боку противника, чим відкриє нам простір до накопичення ресурсу та створення локальної переваги перед нашими ймовірно успішними наступальними діями. Бажано, звісно, щоб це колись таки став Південь — хоч й не найбільш активний, але єдиний дійсно стратегічно важливий напрямок цієї війни, контроль над котрим окреслить переможців та переможених цієї війни.
В ніч з 13-го на 14-го червня Ізраїль наніс перші в цьому році авіаудари по Ірану. Операція виявилась рекордною за масштабами та тривалістю, й це стало можливим завдяки наступним факторам:
– ізраїльтяни оперували значними обсягами розвідувальної інформації, що демонструє глибоке агентурне та цифрове проникнення, в тому числі добре функціонує об'єктивний контроль завдяки розвідувальним БпЛА;
– технологічна перевага (ймовірно, в радіоелектроній боротьбі) забезпечила ВПС АОІ домінування в повітрі над Іраном;
– розвинута агентурна мережа (яка, вірогідно, використовує іракський Курдистан як плацдарм), створила сприятливі умови для заведення серйозної кількості зброї та оперативників.
Комбінація цих факторів забезпечила великий початковий успіх: мінімум 6 високопоставлених військових та 9 науковців, пов'язаних з ядерною програмою, було ліквідовано. Оперативники Моссаду наносять удари ПТРК по об'єктах всередині Ірану, військова та цивільна інфраструктура Ірану поступово деградує через постійні авіаудари. Й це не кінець, адже немає ознак зниження інтенсивності, а вікно конфлікту може вимірюватися тижнями. Втім, не дивлячись на початковий успіх, є підстави вважати, що кінцевий результат буде доволі обмеженим й фундаментальні протиріччя не вирішаться.
Я б виділив наступні причини, чому я так вважаю:
– Домінування в повітрі обмежено географічно. Східний Іран хоч і зазнавав уражень, досі залишається відносно безпечним місцем, звідки може здійснюватися керування, де може діяти ВПК, а війська – перегруповуватись;
– Іран досі має істотні протиповітряні сили з доволі широкою номенклатурою. Звісно, поки його підтверджені результати обмежуються дронами, але навіть ушкодження будуть знижувати можливості Ізраїлю по нанесенню авіаударів. Який матеріальний ресурс виділено на операцію також невідомо, відповідно він може вичерпатися ще до виконання поставлених задач;
– Хоч нанесена шкода ВПК Ірану та його ядерній програмі суттєва, Іран готувався саме до такої війни. Українці знають, що продовжувати нарощувати військові потужності можна, навіть коли противник наносить удари по будь-якій точці країни, але на відміну від нас, Іран вже має розвинуту підземну інфраструктуру та лінії виробництва. Окремо варто зазначити, що Іран заздалегідь підготував значну кількість хибних цілей, котрі АОІ знищують через неможливість відрізнити від справжніх (Іран виробляв своє військове обладнання, включно з ракетними пусковими, вже фабрично замаскованим під цивільний транспорт);
– Іран продовжує наносити масовані ракетні удари, не дивлячись на роботу ізраїльської авіації та БпЛА. Ці удари перенавантажують ПРО АОІ, й частина ракет досягає цілей. Якщо здатність наносити такі удари збережеться, то Ізраїль може доволі швидко зіштовхнутися з дефіцитом коштовних зенітних ракет та зазнавати значно більшої шкоди. Втім, якщо Іран вичерпає свої запаси раніше, то це вже стане серйозним ударом саме для нього;
– Ізраїль вже зіштовхується з серйозною шкодою внаслідок іранських ударів. Завдані військовим об'єктам збитки оцінити поки неможливо, проте погіршення безпекових умов для цивільних - це серйозний виклик економіці країни в близькій, середній й довгостроковій перспективі;
– Ізраїль явно зацікавлений в поваленні уряду в Ірані, проте практика ураження житлових кварталів збільшила кількість загиблих цивільних на сотні, а поранених – на тисячі. Неспровокована агресія тільки зміцнить режим політично;
– Використання агентурної мережі призводить до її деградування: ячейки виявляють себе та переходять до екстракції або знищуються, контррозвідка іншої сторони починає працювати активніше й прицільніше. Відновлення її в тому ж вигляді може вже ніколи не відбутися, або як мінімум займе істотний час.
Загалом, поки все виглядає так, що хоч Іран й отримує масштабну шкоду, є сумніви, що вони будуть критичні й заважатимуть відновленню в притомні строки. Не знищивши ворога, Ізраїль може вже через кілька років виявити для себе набагато більш підготовленого та агресивного супротивника.
[1/2]
– ізраїльтяни оперували значними обсягами розвідувальної інформації, що демонструє глибоке агентурне та цифрове проникнення, в тому числі добре функціонує об'єктивний контроль завдяки розвідувальним БпЛА;
– технологічна перевага (ймовірно, в радіоелектроній боротьбі) забезпечила ВПС АОІ домінування в повітрі над Іраном;
– розвинута агентурна мережа (яка, вірогідно, використовує іракський Курдистан як плацдарм), створила сприятливі умови для заведення серйозної кількості зброї та оперативників.
Комбінація цих факторів забезпечила великий початковий успіх: мінімум 6 високопоставлених військових та 9 науковців, пов'язаних з ядерною програмою, було ліквідовано. Оперативники Моссаду наносять удари ПТРК по об'єктах всередині Ірану, військова та цивільна інфраструктура Ірану поступово деградує через постійні авіаудари. Й це не кінець, адже немає ознак зниження інтенсивності, а вікно конфлікту може вимірюватися тижнями. Втім, не дивлячись на початковий успіх, є підстави вважати, що кінцевий результат буде доволі обмеженим й фундаментальні протиріччя не вирішаться.
Я б виділив наступні причини, чому я так вважаю:
– Домінування в повітрі обмежено географічно. Східний Іран хоч і зазнавав уражень, досі залишається відносно безпечним місцем, звідки може здійснюватися керування, де може діяти ВПК, а війська – перегруповуватись;
– Іран досі має істотні протиповітряні сили з доволі широкою номенклатурою. Звісно, поки його підтверджені результати обмежуються дронами, але навіть ушкодження будуть знижувати можливості Ізраїлю по нанесенню авіаударів. Який матеріальний ресурс виділено на операцію також невідомо, відповідно він може вичерпатися ще до виконання поставлених задач;
– Хоч нанесена шкода ВПК Ірану та його ядерній програмі суттєва, Іран готувався саме до такої війни. Українці знають, що продовжувати нарощувати військові потужності можна, навіть коли противник наносить удари по будь-якій точці країни, але на відміну від нас, Іран вже має розвинуту підземну інфраструктуру та лінії виробництва. Окремо варто зазначити, що Іран заздалегідь підготував значну кількість хибних цілей, котрі АОІ знищують через неможливість відрізнити від справжніх (Іран виробляв своє військове обладнання, включно з ракетними пусковими, вже фабрично замаскованим під цивільний транспорт);
– Іран продовжує наносити масовані ракетні удари, не дивлячись на роботу ізраїльської авіації та БпЛА. Ці удари перенавантажують ПРО АОІ, й частина ракет досягає цілей. Якщо здатність наносити такі удари збережеться, то Ізраїль може доволі швидко зіштовхнутися з дефіцитом коштовних зенітних ракет та зазнавати значно більшої шкоди. Втім, якщо Іран вичерпає свої запаси раніше, то це вже стане серйозним ударом саме для нього;
– Ізраїль вже зіштовхується з серйозною шкодою внаслідок іранських ударів. Завдані військовим об'єктам збитки оцінити поки неможливо, проте погіршення безпекових умов для цивільних - це серйозний виклик економіці країни в близькій, середній й довгостроковій перспективі;
– Ізраїль явно зацікавлений в поваленні уряду в Ірані, проте практика ураження житлових кварталів збільшила кількість загиблих цивільних на сотні, а поранених – на тисячі. Неспровокована агресія тільки зміцнить режим політично;
– Використання агентурної мережі призводить до її деградування: ячейки виявляють себе та переходять до екстракції або знищуються, контррозвідка іншої сторони починає працювати активніше й прицільніше. Відновлення її в тому ж вигляді може вже ніколи не відбутися, або як мінімум займе істотний час.
Загалом, поки все виглядає так, що хоч Іран й отримує масштабну шкоду, є сумніви, що вони будуть критичні й заважатимуть відновленню в притомні строки. Не знищивши ворога, Ізраїль може вже через кілька років виявити для себе набагато більш підготовленого та агресивного супротивника.
[1/2]
[2/2]
В той же час політично режим може залишитися міцним навіть, якщо конфлікт затягнеться. Ситуація могла б змінитись, якби США забезпечили сухопутне вторгнення, але без нього зафіксувати успіхи операції майже точно не вийде. А от для невеликого Ізраїлю, що перебуває в стані тривалої політичної кризи, затягування може призвести до втоми й кінця уряду Нетаньяху. Новий ізраїльський уряд може почати уникати подальших військових дій проти Ірану, що виграє для Ісламської Республіки ще часу на відновлення.
Але цікавішим питанням є те, чи зможе Іран вийти з поточної ситуації з задовільними для себе результатами. Себто, чи збереже свої атакуючі можливості, й чи буде здатний захищати своє небо. Тут мені здається, що обидві сторони рухатимуться близько у вичерпанні своїх наступальних можливостей, й припинення бойових дій буде проходити відносно симетрично. Себто, ні Іран, ні Ізраїль не зможуть завадити нанесенню ударів один по одному й почнуть виходити з конфлікту з вичерпанням ресурсів.
Що стосується України, то для нас це виглядає як win-win ситуація. Зростання міжнародної ескалації буде підвищувати оборонні витрати, RnD та обсяги виробництва озброєнь наших союзників, плодами чого ми будемо користуватися. Найімовірніше, Іран істотно скоротить експорт озброєнь в РФ через необхідність поповнення втрат, ба більше, можливо він перетягне на себе частину експорту КНДР в РФ.
Таким чином, тут можна хіба побажати військових успіхів обидвом сторонам. Політично, звісно, вони нічого не отримають, але світ отримає гарний приклад можливості конвенційних рішень проти ядерних держав та стане багатшим на ще один стимул до нової гонки озброєнь. Що, врешті, створює можливість глобального конфлікту, котрий остаточно поховає наших ворогів.
В той же час політично режим може залишитися міцним навіть, якщо конфлікт затягнеться. Ситуація могла б змінитись, якби США забезпечили сухопутне вторгнення, але без нього зафіксувати успіхи операції майже точно не вийде. А от для невеликого Ізраїлю, що перебуває в стані тривалої політичної кризи, затягування може призвести до втоми й кінця уряду Нетаньяху. Новий ізраїльський уряд може почати уникати подальших військових дій проти Ірану, що виграє для Ісламської Республіки ще часу на відновлення.
Але цікавішим питанням є те, чи зможе Іран вийти з поточної ситуації з задовільними для себе результатами. Себто, чи збереже свої атакуючі можливості, й чи буде здатний захищати своє небо. Тут мені здається, що обидві сторони рухатимуться близько у вичерпанні своїх наступальних можливостей, й припинення бойових дій буде проходити відносно симетрично. Себто, ні Іран, ні Ізраїль не зможуть завадити нанесенню ударів один по одному й почнуть виходити з конфлікту з вичерпанням ресурсів.
Що стосується України, то для нас це виглядає як win-win ситуація. Зростання міжнародної ескалації буде підвищувати оборонні витрати, RnD та обсяги виробництва озброєнь наших союзників, плодами чого ми будемо користуватися. Найімовірніше, Іран істотно скоротить експорт озброєнь в РФ через необхідність поповнення втрат, ба більше, можливо він перетягне на себе частину експорту КНДР в РФ.
Таким чином, тут можна хіба побажати військових успіхів обидвом сторонам. Політично, звісно, вони нічого не отримають, але світ отримає гарний приклад можливості конвенційних рішень проти ядерних держав та стане багатшим на ще один стимул до нової гонки озброєнь. Що, врешті, створює можливість глобального конфлікту, котрий остаточно поховає наших ворогів.
Vae Victis 🇺🇦✙
[2/2] В той же час політично режим може залишитися міцним навіть, якщо конфлікт затягнеться. Ситуація могла б змінитись, якби США забезпечили сухопутне вторгнення, але без нього зафіксувати успіхи операції майже точно не вийде. А от для невеликого Ізраїлю…
Уточнення щодо можливого вступу США у війну.
Основна американська військова інфраструктура на Близькому Сході локалізована в радіусі дії іранських ракет малої дальності. Їх запаси вкрай великі, але вони не використовувалися в силу неможливості досягнути ними Ізраїлю. Додатково: іранські БпЛА зможуть діяти набагато більш ефективно на менших дистанціях й проти менш насиченого ППО.
Якщо США вступить у війну, то жодне ПРО не зможе суттєво зменшити можливу шкоду. Єдина надія для США - це колапс управління в Ірані та те, що військова інфраструктура Ірану вже достатньо деградувала. У зворотньому випадку це призведе до істотних втрат з боку США, руйнувань інфраструктури, зниження операційних можливостей, а також поставить під загрозу можливість судноплавства в Затоці (через запаси протикорабельних ракет Ірану) та присутності в Іраку (через значну кількість проіранських міліцій).
Основна американська військова інфраструктура на Близькому Сході локалізована в радіусі дії іранських ракет малої дальності. Їх запаси вкрай великі, але вони не використовувалися в силу неможливості досягнути ними Ізраїлю. Додатково: іранські БпЛА зможуть діяти набагато більш ефективно на менших дистанціях й проти менш насиченого ППО.
Якщо США вступить у війну, то жодне ПРО не зможе суттєво зменшити можливу шкоду. Єдина надія для США - це колапс управління в Ірані та те, що військова інфраструктура Ірану вже достатньо деградувала. У зворотньому випадку це призведе до істотних втрат з боку США, руйнувань інфраструктури, зниження операційних можливостей, а також поставить під загрозу можливість судноплавства в Затоці (через запаси протикорабельних ракет Ірану) та присутності в Іраку (через значну кількість проіранських міліцій).
Forwarded from РЕВАНШ: ТАКТИЧНА ГРУПА
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
Звʼязок рятує, звʼязок вбиває!
Незалежно від зміни тактик та технологій війни, в основі управління бою залишається - комунікація. Коли небезпека на кожному кроці, від якісної передачі інформації залежить все.
Щоб наші спецоперації стали ще ефективнішими, нам потрібна ваша допомога.
Спецпідрозділ ГУР МО «Реванш» відкриває збір на 670 000 гривень задля забезпечення ефективної роботи наших звʼязківців.
Воїни розраховують на тебе!
Номер картки банки 4441111120440387
Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/7T9WH94Umi
@revanche_tactical
Незалежно від зміни тактик та технологій війни, в основі управління бою залишається - комунікація. Коли небезпека на кожному кроці, від якісної передачі інформації залежить все.
Щоб наші спецоперації стали ще ефективнішими, нам потрібна ваша допомога.
Спецпідрозділ ГУР МО «Реванш» відкриває збір на 670 000 гривень задля забезпечення ефективної роботи наших звʼязківців.
Воїни розраховують на тебе!
Номер картки банки 4441111120440387
Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/7T9WH94Umi
@revanche_tactical
Vae Victis 🇺🇦✙
Звʼязок рятує, звʼязок вбиває! Незалежно від зміни тактик та технологій війни, в основі управління бою залишається - комунікація. Коли небезпека на кожному кроці, від якісної передачі інформації залежить все. Щоб наші спецоперації стали ще ефективнішими…
Панове читачі, прошу підтримати цей збір.
Отже, американці та іранці вирішили не вступати у війну один з одним та обмежилися символічними ударами.
Американці не зачіпали загальну військову інфраструктуру Ірану, нанісши удар тільки по ядерних об'єктах й давши час іранцям на їх евакуацію. Тим самим просигналізували, що не зацікавлені у розширенні конфлікту.
Іран використав для атаки ту саму кількість ракет, що й американці, і вдарив переважно по евакуйованій базі в Катарі, демонструючи, що також не збирається вступати в активну конфронтацію, а наступні удари будуть тільки симетричною відповіддю на подальшу агресію. Скоріш за все США не будуть відповідати на таку обмежену атаку.
Таким чином, істотних змін в конфлікті не відбулося: він продовжив мати локальний характер між Ізраїлем та Іраном. Ізраїль не має можливості повалити режим в Ірані й самостійно нанести достатню шкоду, а Іран не може знищити Ізраїль та не буде відмовлятися від своїх ракетних та ядерних програм, проте, ймовірно, зробить висновки з цієї ітерації конфлікту та, можливо, зуміє покращити зенітну компоненту.
Що стосується нас, то поки що все дійсно виглядає як win-win: виробничі потужності Ірану ушкоджені, а запаси виснажені. Відповідно, йому буде не до експорту озброєнь. В той же час керівництво США переконалося в своїй непереможності, й, можливо, колись не побоїться нанести істотну шкоду вже по відношенню до РФ.
Американці не зачіпали загальну військову інфраструктуру Ірану, нанісши удар тільки по ядерних об'єктах й давши час іранцям на їх евакуацію. Тим самим просигналізували, що не зацікавлені у розширенні конфлікту.
Іран використав для атаки ту саму кількість ракет, що й американці, і вдарив переважно по евакуйованій базі в Катарі, демонструючи, що також не збирається вступати в активну конфронтацію, а наступні удари будуть тільки симетричною відповіддю на подальшу агресію. Скоріш за все США не будуть відповідати на таку обмежену атаку.
Таким чином, істотних змін в конфлікті не відбулося: він продовжив мати локальний характер між Ізраїлем та Іраном. Ізраїль не має можливості повалити режим в Ірані й самостійно нанести достатню шкоду, а Іран не може знищити Ізраїль та не буде відмовлятися від своїх ракетних та ядерних програм, проте, ймовірно, зробить висновки з цієї ітерації конфлікту та, можливо, зуміє покращити зенітну компоненту.
Що стосується нас, то поки що все дійсно виглядає як win-win: виробничі потужності Ірану ушкоджені, а запаси виснажені. Відповідно, йому буде не до експорту озброєнь. В той же час керівництво США переконалося в своїй непереможності, й, можливо, колись не побоїться нанести істотну шкоду вже по відношенню до РФ.
HTML Embed Code: